Серед багатьох місяців особливе місце належить серпню. І це цілком природно. Протягом року хлібороб, якщо можна так висловитися, працював на останній місяць літа. Від того, як
защедрив урожай, залежали статки селянина, його добробут і майбутнє. Тому із серпнем
вінцем року - люди пов'язували свої найсокровенніші надії.
Але одна справа
виростити врожай, а інша Вчасно зібрати збіжжя. Не випадково в
народі казали: «Один серпневий день рік годує». Тому хлібороби відкладали всі нагальні
справи, намагалися зосередити зусилля лише на жнивах. Зрання й до пізнього вечора селяни
не мали перепочинку, бо, як мовиться в прислів'ї, «серпень втоми не знає усе збирає, при-
пасає».
(1) Як відомо, кожен місяць мав свої «перепочинкові дні». (2) До таких належали більш
чи менш значущі свята, якими й регулювали працю з відпочинком. (3) Лише для серпня
народно-обрядова структура їх майже не передбачала. (4) Традиційний агрокалендар свідомо
зробив виняток місяцеві жнив. (5) Для цієї пори року існувало золоте правило, що опред-
метилось у народному прислів'ї: «У хліба короткі ноги, як утече, то й довгими не наздо-
женеш» (В. Скуратівський).
у третьому абзаці засобом зв'язку першого й другого речень є
А) сполучник
Б) повторни слів
В) спільнокореневі слова
Г) займенник
Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума.
Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч.
Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.
Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір.
Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям.
Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню.
Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі…
Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч.
Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо.
Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя.