Чи замислювався хто над тим, чому серед українських діячів культури так багато жінок? Мабуть, це риси національного характеру — гордість, висока самосвідомість, прагнення до освіти і служіння громаді — привели їх до суспільно-корисної діяльності. А також традиція, яка тягнеться від давніх іще часів — княгині Ольги, Анни Ярославни, Галшки Гулевичівни, Насті Лісовської, Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької, Лесі Українки та інших наших славних землячок. У цьому ряду стоїть і видатна українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська.
Хто, як не жінка, краще може зрозуміти жіночі проблеми? То ж перший твір українською мовою — повість "Людина" — О. Кобилянська присвятила саме жінці, її прагненням та устремлінням. В уста головної героїні Олени Ляуфер вона вклала свою програму жіночої емансипації, і цим прагнула пробудити своїх "сонних сестер", відкрити їм очі на їхнє дійсно принизливе становище у суспільстві: бути лише додатком до чоловіка і його оздобою. Уся система виховання й освіти дівчат того часу зводилася до оволодіння французькою мовою, танцями, манерами поведінки та основами домашнього господарювання. Вона зовсім не була спрямована на те, щоб жінка могла сама себе забезпечити, а призначалася знову ж таки на розвагу чоловікам, на їхнє обслуговування. Головне для дівчини — вдало вийти заміж, забезпечити собі заможне життя. Почуття при цьому до уваги не бралися — звикне, підкориться, сподіватися їй все одно ні на що. Письменниця підняла свій голос на захист тих бідних інтелігентних дівчат, що з якихось причин не змогли вийти заміж. Треба і їм дати можливість одержати відповідну освіту, роботу, щоб вони забезпечували себе матеріально, почувалися людьми, не принижувалися і не чекали чиєїсь ласки.
Олена Ляуфер повстала проти тупоумного, обмеженого міщанства, у якого картярство, пияцтво, плітки, заміжжя без любові заради багатства вважалися нормальним явищем, а чесна праця дівчини, читання серйозних книг і висловлювання своїх поглядів — безчестям. Олена не одна у своїй боротьбі — її підтримує сестра Ірина, потім студент-медик Лієвич. Цей сміливий, сильний, розумний і лагідний юнак (хоч був дещо незграбним у "світському" житті) привертає серце дівчини цільністю своєї натури, відкритістю поглядів і розумінням проблем жіночої емансипації.
Але життя посилає головній героїні випробування за випробуванням: смерть нареченого, безглузде самогубство брата; звільнення батька з роботи і його пияцтво; і, як наслідок, сім'я опиняється у страшній матеріальній скруті. Олена бореться з усіх сил, тримає на собі господарство, яке вони завели у селі, куди змушені були переїхати, приймає усі важливі рішення. Але сили нерівні. І дівчина не витримує, вирішує піти на самопожертву — вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка. Для цього вона змушена обманювати в цілому непогану людину, йти проти усіх своїх переконань і поглядів на шлюб (хоч завжди говорила, що в його основі повинна бути взаємна любов). І таке весілля для неї рівнозначне духовному самогубству.
Як складеться доля героїні повісті далі, ми Не знаємо. Але для нас важливе те, що, за образним висловом Д. Павличка, "навіть переможені героїні Кобилянської лишають враження сильніших людей, ніж їхні переможці".
Минуло багато років. За цей час жінки досягай в емансипації усього, що хотіли. Але з'явилися інші проблеми, тепер уже зворотного порядку: як звільнитися від тягаря звалених на себе чоловічих обов'язків і знову стати жінкою. Та що б там не було, героїні Ольги Кобилянської вчать нас ніколи не втрачати власної гідності, бути сильними і наполегливими в освіті, в досягненні своєї мети, не втрачати почуття милосердя і обов'язку перед ближніми. Читаючи твір письменниці, ми, крім нових ідей і думок, одержуємо ще й велику естетичну насолоду, недаремно деякі його сторінки називають "золотими краплями", "поезіями в прозі".
Іва́н Фе́дорович Драч (17 жовтня 1936, Теліжинці, Тетіївський район, Київська область, Українська СРР — 19 червня 2018, Київ, Україна) — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Член КПРС (1959—1990). Перший голова Народного Руху України (1989). Народний депутат України 3-го скликання. Герой України (2006)
Народився в родині робітника радгоспу. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічній школі села Дзвеняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ з напрямку діяльності МТС. 1955—1958 служив в армії в 16‑му понтонно‑мостовому Верхньодніпровському полку.
Від 1957 навчався на філологічному факультеті в Київському університеті. Виключено через творчі та політичні погляди. У вересні 1961 зміг відновитися на заочне відділення. Пізніше, залишивши навчання, розпочав працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Найвищі сценарні курси в Москві. Тоді саме написав перші вірші. В 1959 вступив до КПРС.
До того самого часу належать перші контакти з українськими дисидентами й перші вірші зі критичними оцінками радянської влади.
Після арештів дисидентів написав відкритого листа, у якому каявся в своїх зв'язках із ними (травень 1966)[джерело?], після чого стосунки з офіційною владою суттєво покращились. Неодноразово в різкій формі засуджував буржуазний націоналізм, підтримував діяльність комуністичної партії як у виступах, так і в поезії. Разом із тим, 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка, у якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко). У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку віршів «Корінь і крона».
Чи замислювався хто над тим, чому серед українських діячів культури так багато жінок? Мабуть, це риси національного характеру — гордість, висока самосвідомість, прагнення до освіти і служіння громаді — привели їх до суспільно-корисної діяльності. А також традиція, яка тягнеться від давніх іще часів — княгині Ольги, Анни Ярославни, Галшки Гулевичівни, Насті Лісовської, Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької, Лесі Українки та інших наших славних землячок. У цьому ряду стоїть і видатна українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська.
Хто, як не жінка, краще може зрозуміти жіночі проблеми? То ж перший твір українською мовою — повість "Людина" — О. Кобилянська присвятила саме жінці, її прагненням та устремлінням. В уста головної героїні Олени Ляуфер вона вклала свою програму жіночої емансипації, і цим прагнула пробудити своїх "сонних сестер", відкрити їм очі на їхнє дійсно принизливе становище у суспільстві: бути лише додатком до чоловіка і його оздобою. Уся система виховання й освіти дівчат того часу зводилася до оволодіння французькою мовою, танцями, манерами поведінки та основами домашнього господарювання. Вона зовсім не була спрямована на те, щоб жінка могла сама себе забезпечити, а призначалася знову ж таки на розвагу чоловікам, на їхнє обслуговування. Головне для дівчини — вдало вийти заміж, забезпечити собі заможне життя. Почуття при цьому до уваги не бралися — звикне, підкориться, сподіватися їй все одно ні на що. Письменниця підняла свій голос на захист тих бідних інтелігентних дівчат, що з якихось причин не змогли вийти заміж. Треба і їм дати можливість одержати відповідну освіту, роботу, щоб вони забезпечували себе матеріально, почувалися людьми, не принижувалися і не чекали чиєїсь ласки.
Олена Ляуфер повстала проти тупоумного, обмеженого міщанства, у якого картярство, пияцтво, плітки, заміжжя без любові заради багатства вважалися нормальним явищем, а чесна праця дівчини, читання серйозних книг і висловлювання своїх поглядів — безчестям. Олена не одна у своїй боротьбі — її підтримує сестра Ірина, потім студент-медик Лієвич. Цей сміливий, сильний, розумний і лагідний юнак (хоч був дещо незграбним у "світському" житті) привертає серце дівчини цільністю своєї натури, відкритістю поглядів і розумінням проблем жіночої емансипації.
Але життя посилає головній героїні випробування за випробуванням: смерть нареченого, безглузде самогубство брата; звільнення батька з роботи і його пияцтво; і, як наслідок, сім'я опиняється у страшній матеріальній скруті. Олена бореться з усіх сил, тримає на собі господарство, яке вони завели у селі, куди змушені були переїхати, приймає усі важливі рішення. Але сили нерівні. І дівчина не витримує, вирішує піти на самопожертву — вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка. Для цього вона змушена обманювати в цілому непогану людину, йти проти усіх своїх переконань і поглядів на шлюб (хоч завжди говорила, що в його основі повинна бути взаємна любов). І таке весілля для неї рівнозначне духовному самогубству.
Як складеться доля героїні повісті далі, ми Не знаємо. Але для нас важливе те, що, за образним висловом Д. Павличка, "навіть переможені героїні Кобилянської лишають враження сильніших людей, ніж їхні переможці".
Минуло багато років. За цей час жінки досягай в емансипації усього, що хотіли. Але з'явилися інші проблеми, тепер уже зворотного порядку: як звільнитися від тягаря звалених на себе чоловічих обов'язків і знову стати жінкою. Та що б там не було, героїні Ольги Кобилянської вчать нас ніколи не втрачати власної гідності, бути сильними і наполегливими в освіті, в досягненні своєї мети, не втрачати почуття милосердя і обов'язку перед ближніми. Читаючи твір письменниці, ми, крім нових ідей і думок, одержуємо ще й велику естетичну насолоду, недаремно деякі його сторінки називають "золотими краплями", "поезіями в прозі".
Объяснение:
Іва́н Фе́дорович Драч (17 жовтня 1936, Теліжинці, Тетіївський район, Київська область, Українська СРР — 19 червня 2018, Київ, Україна) — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Член КПРС (1959—1990). Перший голова Народного Руху України (1989). Народний депутат України 3-го скликання. Герой України (2006)
Народився в родині робітника радгоспу. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічній школі села Дзвеняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ з напрямку діяльності МТС. 1955—1958 служив в армії в 16‑му понтонно‑мостовому Верхньодніпровському полку.
Від 1957 навчався на філологічному факультеті в Київському університеті. Виключено через творчі та політичні погляди. У вересні 1961 зміг відновитися на заочне відділення. Пізніше, залишивши навчання, розпочав працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Найвищі сценарні курси в Москві. Тоді саме написав перші вірші. В 1959 вступив до КПРС.
До того самого часу належать перші контакти з українськими дисидентами й перші вірші зі критичними оцінками радянської влади.
Після арештів дисидентів написав відкритого листа, у якому каявся в своїх зв'язках із ними (травень 1966)[джерело?], після чого стосунки з офіційною владою суттєво покращились. Неодноразово в різкій формі засуджував буржуазний націоналізм, підтримував діяльність комуністичної партії як у виступах, так і в поезії. Разом із тим, 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка, у якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко). У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку віршів «Корінь і крона».