«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ». «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобкаЛюблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...»«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».Мар’яна —> Михайлику: «І вчися...та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
Наприкінці XIX століття в місті Львові вийшла друга поетична книжка Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки) під назвою "Думи і мрії". Її відкривала поема "Давня казка", у рядках якої щиро й пристрасно прозвучала тема покликання поета, тема його обов'язку перед народом.
Леся Українка відмовилася від умовно-поетичних прийомів. Головний герой поеми — звичайнісінька людина, "людина Божа", як визначає авторка. Звичайно, справжня краса людини не в зовнішніх ознаках, а у високих духовних якостях. З великою силою описує Леся Українка талант свого героя: його поезія була "і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною". За здібність складати вірші, у яких кожен може знайти й розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо юнацтво.
На початку свого творчого життя головний герой славив красу чистого кохання, міць справжньої дружби, красу вільної людської думки, красу природи, поринаючи в таємні надхмарні світи. Внутрішня свобода — ось що було найважливішим для юного співця.
Митцеві протиставлений лицар Бертольдо, який не здатен розуміти поетичний захват, красу природи. Лицар дуже дивується, коли бачить великий вплив поетичного слова на молодь, навіть убачає в цьому чаклунство. На думку Бертольдо, узагалі надхмарний світ із його таємницями нічого не вартий у порівнянні з гарним маєтком.
З часом лицар Бертольдо вирушає в чужі краї воювати. Його військо супроводить пісня про рідний край, який завжди залишається в серці, а довга розлука навчає любити його ще щиріше. З думкою про рідний край вояки мужньо йдуть на приступ кам'яних фортець. Але сп'янілий від перемог лицар думає лише про власну звитягу й не чує тієї пісні.
Щастя відвернулося від Бертольдо. У його війську почалися незгоди та жорстокі чвари. Що ж рятує вояків? Глумлива пісня про недбалого вояка, який повертався додому живий і неушкоджений, бо мав за талісман мудрий вислів: "Утікай, поки здоровий!" Військові співці виконали цю пісню, до війська Бертольдо повернулася відвага, а з нею й остаточна перемога в бою. Отже, перемогла не відвага лицаря. Перемогло слово поета, яке мало дивну чаклунську силу. І своїм військовим щастям лицар має завдячувати митцеві.
Бертольдо не хотів бути невдячним і запропонував поетові високу честь — залишитися в нього в замку, бути придворним поетом, бути в славі, достатку й шані. Але митець з усмішкою відмовляється від такої долі:
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Ось таке непросте розв'язання має, за Лесею Українкою, вічне питання відносин між митцем та золотим мішком, питання незалежності мистецтва. Прочитавши поему "Давня казка", ми розуміємо, що митець повинен виражати думи й прагнення рідного народу, а також надихати його в боротьбі за щастя й волю.
Наприкінці XIX століття в місті Львові вийшла друга поетична книжка Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки) під назвою "Думи і мрії". Її відкривала поема "Давня казка", у рядках якої щиро й пристрасно прозвучала тема покликання поета, тема його обов'язку перед народом.
Леся Українка відмовилася від умовно-поетичних прийомів. Головний герой поеми — звичайнісінька людина, "людина Божа", як визначає авторка. Звичайно, справжня краса людини не в зовнішніх ознаках, а у високих духовних якостях. З великою силою описує Леся Українка талант свого героя: його поезія була "і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною". За здібність складати вірші, у яких кожен може знайти й розвагу, і пораду, співця дуже любили люди, особливо юнацтво.
На початку свого творчого життя головний герой славив красу чистого кохання, міць справжньої дружби, красу вільної людської думки, красу природи, поринаючи в таємні надхмарні світи. Внутрішня свобода — ось що було найважливішим для юного співця.
Митцеві протиставлений лицар Бертольдо, який не здатен розуміти поетичний захват, красу природи. Лицар дуже дивується, коли бачить великий вплив поетичного слова на молодь, навіть убачає в цьому чаклунство. На думку Бертольдо, узагалі надхмарний світ із його таємницями нічого не вартий у порівнянні з гарним маєтком.
З часом лицар Бертольдо вирушає в чужі краї воювати. Його військо супроводить пісня про рідний край, який завжди залишається в серці, а довга розлука навчає любити його ще щиріше. З думкою про рідний край вояки мужньо йдуть на приступ кам'яних фортець. Але сп'янілий від перемог лицар думає лише про власну звитягу й не чує тієї пісні.
Щастя відвернулося від Бертольдо. У його війську почалися незгоди та жорстокі чвари. Що ж рятує вояків? Глумлива пісня про недбалого вояка, який повертався додому живий і неушкоджений, бо мав за талісман мудрий вислів: "Утікай, поки здоровий!" Військові співці виконали цю пісню, до війська Бертольдо повернулася відвага, а з нею й остаточна перемога в бою. Отже, перемогла не відвага лицаря. Перемогло слово поета, яке мало дивну чаклунську силу. І своїм військовим щастям лицар має завдячувати митцеві.
Бертольдо не хотів бути невдячним і запропонував поетові високу честь — залишитися в нього в замку, бути придворним поетом, бути в славі, достатку й шані. Але митець з усмішкою відмовляється від такої долі:
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
Ось таке непросте розв'язання має, за Лесею Українкою, вічне питання відносин між митцем та золотим мішком, питання незалежності мистецтва. Прочитавши поему "Давня казка", ми розуміємо, що митець повинен виражати думи й прагнення рідного народу, а також надихати його в боротьбі за щастя й волю.