Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Мені подобається вчитися у нашій школі. Вчителі добрі та уважні, хоча й суворі. Тому на уроках доводиться сидіти тихо-тихо.
Через це дуже втомлюєшся..
Інша справа – перерва. Тільки-но пролунає дзвоник – швиденько до їдальні. Хутко поїв – бігцем у коридор.
Шкода, звісно, витрачати час на їжу, але потрібно ж набратися енергії.
Перерви у нас великі, 10-15 хвилин. Угадайте, скільки разів я встигаю пробігтися коридором? Десять-п’ятнадцять.
Це нічого, але іноді як зіштовхнешся з ким-небудь. Хтось
навіть радий, що можна трохи побитися. Проте у старшокласників я намагаюсь не врізатися. Можуть боляче вдарити. У вчителів, звісно, теж.
Можуть покарати – змусять стояти. А це так нудно, особливо якщо перед цим сидиш 45 хвилин на уроці. Ось і доводиться маневрувати. Так цікавіше, ніж просто бігти як дурень світ за очі.
А якщо серйозно, то у нашій чудовій школі немає нормального спортзала, де б можна було “розрядитися”, пограти у що-небудь. І взагалі, як на мене, мало уроків фізкультури. Я б із задоволенням ходив на урок фізкультури щодня. Ні, двічі на день. Ні, через кожні два уроки щодня.
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Объяснение:
Мені подобається вчитися у нашій школі. Вчителі добрі та уважні, хоча й суворі. Тому на уроках доводиться сидіти тихо-тихо.
Через це дуже втомлюєшся..
Інша справа – перерва. Тільки-но пролунає дзвоник – швиденько до їдальні. Хутко поїв – бігцем у коридор.
Шкода, звісно, витрачати час на їжу, але потрібно ж набратися енергії.
Перерви у нас великі, 10-15 хвилин. Угадайте, скільки разів я встигаю пробігтися коридором? Десять-п’ятнадцять.
Це нічого, але іноді як зіштовхнешся з ким-небудь. Хтось
навіть радий, що можна трохи побитися. Проте у старшокласників я намагаюсь не врізатися. Можуть боляче вдарити. У вчителів, звісно, теж.
Можуть покарати – змусять стояти. А це так нудно, особливо якщо перед цим сидиш 45 хвилин на уроці. Ось і доводиться маневрувати. Так цікавіше, ніж просто бігти як дурень світ за очі.
А якщо серйозно, то у нашій чудовій школі немає нормального спортзала, де б можна було “розрядитися”, пограти у що-небудь. І взагалі, як на мене, мало уроків фізкультури. Я б із задоволенням ходив на урок фізкультури щодня. Ні, двічі на день. Ні, через кожні два уроки щодня.
Це було б чудово!
Объяснение: