Виправте стилістичні помилки у поданих словосполученнях. Надіти сорочку; надіятися на відповідь; мається в виду; наносити вред; направити список в міністерство; наступає осінь; непригодний до споживання; підходяща кандидатура; плодотворна діяльність; свободолюбивий чоловік; текущий год; благодаря істрикам; із других підрозділів.

Відповідь:

Пояснення:

НАГОЛОС - ДУША МОВИ*

Наголоси у словах багато важать у живій мові. Наприклад, насИпати і насипАти. На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити. А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи мову з тексту, читач не може засвоїти правильного наголошення. Найкраще засвоювати правильний наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на виставі в театрі. У цій царині політика зближення мов наробила чимало шкоди. Мовознавство під зорями Кремля спотворило український наголос у низці слів. Ці спотворення не сприяють розвитку мови, а навпаки збивають з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос. І то не якісь початківці, а й метри. Пише М. Рильський: “Як же так убого ви живЕте Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні космічної ракЕти Солов’я не в силі зрозуміть?” Якби метри вдавались до редакторів, і редактором був би автор цих рядків, то наведена строфа звучала б так: Як же живетЕ ви так дрімуче, Чом так занепали ви, скажіть, Щоб у дні ракет до-зір-ідучих Солов’я не в силі зрозуміть? Наш наголос у словах несетЕ, беретЕ, живетЕ, даєтеЕ на останньому складі. Інакше – це київське койне. ГАРАЗДИ чи ГАРАЗДИ? Слова гаразди і негаразди часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо й телебаченні вони, очевидно, часом або й завжди звучить неправильно, бо у словниках нема одностайности щодо наголосу в цих словах. Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують його на И: гараздИ, то РУС АН УССР наголошує на А: гарАзди. І словники незалежної України повторюють цей нонсенс. Так РУС, виданий ”Абрисом”, пише “бажати усяких гарАздів”. Чисте тобі койне, а не українська мова. Почну з приказки: “Нема бідИ, щоб не вийшли гараздИ, і нема гараздУ, щоб не вийшов на бідУ”. Ця приказка свідчить, що й слово гарАзд у непрямих відмінках треба наголошувати на закінченні: у гараздІ, гараздОм тощо. І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся в гараздІ”. РУКОПИСНИЙ чи РУКОПИСНИЙ, ПРАВОПИСНИЙ чи ПРАВОПИСНИЙ? У “Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком, рукою Шевченка у слові рукОписна, посталено наголос на О. І це відповідає нашій традиції наголошення: коли від три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом (на другому складі від кінця) ми творимо прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається той самий звук, хоч тепер цей наголос - дактилічний: Ямпіль - Ямпільський, колОдязь - колОдязний, дурИсвіт - дурИсвітський, коштОрис - коштОрисний, ненАвисть - ненАвисний, літОпис - літОписний (А. Кримський), отже рукОпис - рукописний, правОпис - правОписний. Так ці слова наголошувано, поки до них не взялися “академіки”. Хоч правильний наголос у слові рукОписний зберігся в РУСах АН УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край такому відхиленню від братніх мов. А незалежні від мовної логіки сучасні фахівці не можуть, та й правду казавши, не хочуть щось із цим робити. ТІСНЯВА чи ТІСНЯВА, ТРІСКОТНЯВА чи ТРІСКОТНЯВА? Українським словесним формам великою мірою властивий дактилічний наголос - на третьому складі від кінця: кОлесо, пОдруга, зАчіпка, пОдушка, рЕшето, рІшення, серЕедина. Саме такий наголос фігурує й у словах плІснява, тупОтнява, тИскнява, (Грінченко) шамОтнява, пИскнява, (Грінченко) гуркОтнява. Ці приклади відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано слова такої структури. Та, на жаль, логіка не часто гостює у тих, хто записав у совєтських, а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва, тріскотнЯва, пискотнЯва, стрекотнЯва. Чи ж може мовець, який стало говорить тупОтнява, гуркОтнява, шамОтнява, говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва? Або після плІснява і тИскнява – говорити тіснЯва? Десь-таки, моделі, схвалені нашим мовним центром, не так легко ламати відповідно до примх не дуже підкутих фахівців. Але словники видруковано, розтиражовано і ними керуються вчителі та творці мовних конкурсів. Наш поет-мученик бажав-мріяв: “Орися ж ти, моя ниво, долом і горою...”. Ореться академіками. А що виростає? ОПІКУВАТИСЯ чи ОПІКУВАТИСЯ? Сучасні словники, як і в УССР, наголошують це слово на А: опікувАтися. Цей неправильний наголос має довгу історію. М. Комар у своєму “Словарі російсько-українському” (1893 р.) наводить слово опікувАти і зазначає, що запозичив його із словника Желехівського. Однак у Желехівського слово це наголошено інакше: опІкувати. Помилку Комаря повторюють усі пізніші словники вже й у слові опікувАтися, яке мовці вимовляють лише опІкуватися. Що саме так треба наголошувати це слово свідчать похідні форми опІкуваний та опІкування, наголошені на І. Якби наголос у слові опікувати був на А, то похідні форми були б опікувАння й опікувАний.

Я вважаю, що зрада — це один із найбільших гріхів у взаєми­нах між людьми. Її причини бувають різними, тому в одних ви­падках їй немає прощення, а в інших, зважаючи на щире каяття в скоєному, людину можна пробачити.

Найбільш руйнівною є зрада, замаскована високими словами, в основі якої — корисливі й егоїстичні інтереси. Вона, як ракова пух­лина, поширюється, розростається в паралізованому корупцією суспільному організмі, знищуючи життєздатні сили, — це те, що не може бути виправданим і прощеним. Яскравий приклад — злочин колишнього очільника України Віктора Януковича, який обкра­дав і принижував мільйони людей, забираючи останнє у звичай­них громадян, торгуючи інтересами України, віддаючи свою дер­жаву в пазурі сусіду. Наскільки цинічним і безсовісним треба бути, щоб удавати при цьому, ніби нічого страшного не відбувається! Таким продажним політичним діячам місце на смітнику історії.

Буває зрада через незнання чогось, або через слабкість, або че­рез випадковість. Її наслідком е щире розкаяння, але пробачити грішника зможе тільки людина великодушна. Іноді прощають то­го, кого люблять, сподіваючись знайти втрачене щастя. Та для того, хто зрікся часточки самого себе, переступ не минає безслід­но. Прикладом багатогранного художньо-філософського осмис­лення цієї проблеми можуть бути стосунки Мавки й Лукаша в драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Мавка не думає про помсту Килині чи Лукашевій матері, які завадили її щастю, і, маючи можливість покарати, прощає всіх. А от Лукаш навіки втратив те найкраще, що жило в його душі.

Отже, зрада буває різною й залежить від різних обставин. Під­лих користолюбців не можна прощати. А в особистому житті, оцінюючи ситуацію, кожен має сам вирішувати, чи вірити каяттю того, хто скоїв цей гріх, чи можна йому пробачити, хоча гіркота зради із серця не зникає.