Випишіть із тексту прикметники, утворені суфіксальним ми, сучасники, маємо в особі павла загребельного видатного майстра українського слова, маємо письменника, чия багатогранна, навдивовижу розмаїта, пристрасна творчість вивела його в ряд тих літераторів, які примно­жують славу української літератури на світовій арені.

чому ж він обрав саме художнє слово? чому обрав саме його, знаючи, що немає праці більш виснажливої, ризикованої, а іноді й просто невдячної?

зрештою, поміркуйте самі: учений приходить у науку тоді, коли вже певна ділянка її вивчена, відвойована в небуття, він лише продовжує пошук на одному етапі. імовірність успіху тут більш реальна й очевидна. інша справа творчість. хоч у літературі вже були о. пушкін, т. шевченко, л. толстой, о. достоєвський, леся українка – та це лише ускладнює завдання письменника, а не спрощує його. як це не парадоксально, а кожен літератор усе мусить починати спочатку. невдалий дослід у лабораторії вченого просто кане в небуття, а поганий роман жорстоко відкидає літературу назад, і невдача письменника завжди привселюдна.

хто-хто, а загребельний з його рідкісним умінням самокритично дивитися на свою творчість знав цей жорстокий норов письменницького ремесла, знав, що в літературу треба йти тільки тоді, коли певен, що не станеш у ній сірим поденником, коли вистачить у тобі мужності беззастережно віддати їй свої дні і ночі, знаючи, що вона безжально черпатиме з тебе снагу, силу й здоров’я, іноді нічого не затомість (в.яворівський).

На мою думку, професію потрібно обирати винятково за покликанням. Насамперед тому, що в майбутньому ви муситимете щодня хо­дити на роботу й виконувати свої обов’язки. І якщо до вибраної з міркувань престижу або заробітку справи не лежить душа й ва­ша діяльність не викликає у вас позитивних емоцій, то життя пе­ретвориться на суцільну муку. Крім того, працюючи не за покли­канням, ви ніколи не зможете досягнути в певній справі вершин, тимчасом як присвятивши себе «сродній» праці, здобудете й висо­ку кваліфікацію, й успіх, і гідну платню і, найголовніше, відчу- ватимете насолоду, душевну рівновагу та щастя.

На підтвердження аргументів наведу приклад із поки що неве­ликого власного досвіду. З п’яти років мене батьки віддали на танці. Хоча в мене нібито все добре виходило, однак досить швидко танці так набридли, що відвідувати заняття стало нестерп­ним. А от коли я стала займатися вітрильними перегонами, то зрозуміла, що ніколи не відмовлюся від цих тренувань, на які що­разу чекаю з нетерпінням. До того ж на сьогодні я вже маю сер­йозні спортивні досягнення, навіть брала участь у світовому чем­піонаті.

До сказаного варто додати ще один найвагоміший доказ. Якщо людина зраджує все те, що було в ній найкращого, нищить у собі божий дар, то вона стає руйнівником.

Яскраве образне втілення цієї думки знаходимо в повісті Ми­коли Гоголя «Портрет». Художник Чартков, її герой, зрозумів­ши, що назавжди втратив свій неабиякий малярський хист, став купувати найкращі полотна інших митців і нищити їх.

Отже, аби не тільки з користю, а й з гідністю прожити життя й почуватися щасливим, аби не стати руйнівником і не заздрити чужому успіхові, треба обирати майбутню справу, до якої маєш хист, і не лінуватися розвивати свій талант.

Учителю, стою перед тобою, Малий, вчарований до нiмоти. Хто ще умiв любити так, як ти, Хто кликати умiв ще так до бою, Кого ще так боялися кати! Так звучить вiрш Дмитра Павличка "До Франка", але цi слова вiдтворюють i моє ставлення до Т. Г. Шевченка. Справдi, як можна не захоплюватися ним, не схилятися перед його стражданнями i його мужнiстю! Вiн був сонцем нашоï поезiï, символом високого духу украïнськоï нацiï, i водночас живою, чутливою i вразливою людиною. Вперше дiзналась я про Шевченка ще в ранньому дитинствi. У нас вдома була величезна книга - ювiлейне видання "Кобзаря". Вiд книги вiяло загадковiстю. Спочатку менi були доступнi лише "картинки", але потiм поступово почав вiдкриватися свiт створених Шевченком образiв. Зачарували мене прекраснi пейзажi Украïни, змальованi генiальним майстром слова, повiяло запахом квiту вишневого (точнiсiнько, як навеснi в селi, де живе моя бабуся), зашелестiли верби, що ростуть "мiж ярами над ставами", торкнувся душi вiтерець, що тихесенько вiє над Украïною. Назавжди запам'ятаю я i дiвчат з романтичних балад про дивовижне кохання та гiрку розлуку ("Причинна", "Утоплена", "Тополя") i смiливих героïчних гайдамакiв, i простих людей, що страждали, шукали щастя, i не могли знайти його у своєму важкому життi за крiпаччини. Хтось з них викликав спiвчуття, дехто вражав красою своєï душi, був гiдний поваги. Але всi вони, як живi, з'являлися перед очима, доки бринiла музика вiршованих рядкiв. Зiгрiла душу нiжна дружба малого Тараса з Оксаночкою i таке романтичне цнотливе кохання Яреми i Оксани, болем пронизав серце трагiзм долi Лiлеï, Катерини, наймички Ганни. Я захоплююся героïзмом Залiзняка i Гонти, незламнiстю Яна Гуса i мужньою жертовнiстю декабристiв. Свiт думок, почуттiв, iсторичних фактiв, оспiваних великим Кобзарем, став частиною i мого життя. Час вiд часу в рiзних життєвих ситуацiях рядки його вiршiв спливають у пам'ятi, нiби поради мудрого вчителя, i я усвiдомлюю, наскiльки глибоко Шевченко розумiв життя, якщо думки його можуть виявитися корисними i зараз. I я щаслива, що вiн був, є, буде вiчно, поки живий наш народ (а народи ж безсмертнi!). Пишаюся, що i я одного роду-племенi з нашим великим Тарасом.