Дзвенів, гудів на весь Київ величезний дзвін Печерської лаври. Паперть рясно вкрили люди. Вони ходили тісними купами, немов кожен з них боявся загубитися в натовпі.
Тільки один високий парубок стояв собі віддалік самотньо. Нещодавно він скінчив своє чумакування й змінив дьогтяну сорочку на синій жупан. Вертаючись додому, зайшов дорогою до Києва, щоб вклонитися святим місцям і подякувати Богові за успіх.
Повз нього пройшла чудесної краси дівчина. Вона була рум’яна, як зоря, повна, свіжа, молода й здорова. Керсетка яскравого малинового оксамиту добре обіймала стрункий її стан. Біла, як сніг, сорочка чудесно відтіняла ніжне тіло. Пишно вишиті візерунками рукава нагадували лебедині крила. Пов’язані на голові барвисті стрічки, перевиті барвінком, створювали над свіжим чолом пишну корону. Стрічки маяли позаду своїми кінцями, як широка веселка.
Поруч неї ішов дід. Сиву його чуприну вітер закинув назад. Червоне лице з навислими бровами й білими вусами не було старезне. Але, вдивившись у глибокі зморшки високого лоба, у вираз колись метких очей, що звикли вистежувати в широкому степу татарина, можна було налічити йому багато десятків років. Старий ішов повільно, але не відставав від дівчини. Статечно ступав він великими кроками по стародавньому камінню…
Серце парубка нерівно калатало, коли він підійшов до старого, зняв перед ним шапку і вклонився. Старий і собі підсунув вище шапку й віддарував йому поклін. Петро Чайка впізнав парубка, з дідом котрого за молодих літ козакував.
Земляки побралися за шапки й давай цілуватися. Завтра домовилися разом вирушити до рідного села.
- Добрий парубок, - сказав старий Чайка, коли той собі пішов. – У нього в очах ясно, то можна думати, що й душа не чорна.
Онука не відповідала ні слова, хоча цілком з ним погоджувалась, а про очі могла б багато більше розказати.
Извени что не на украинском(нету такой раскладки),1.Я сив за стил и почав изты суп.2.якось мени мама сказала попрати,то я почав,це ваще ниж здавалося.3.мени дуже линьки робити домашне завдання.4.мои друзи позвали грати зи мною в гру,я выйграв у ций гри.5.я завжди вбираюся у себе у кимнати.6.я дкже швитко навчився кататися на велосипеди.7.я дуже полюбляю вбирати листя у двори,томущо потим я можу повалятися у нёму.8.якось у вечери я завжди сидаю на стилець и дивлюся телевизор.9.я полюбляю робити чай сам,там ничого кропотливого.10.мени подобается допомаготи своим друзям. надеюсь я ещё рас извени что не на украинскими буквами,сам я живу в Росии).
Дзвенів, гудів на весь Київ величезний дзвін Печерської лаври. Паперть рясно вкрили люди. Вони ходили тісними купами, немов кожен з них боявся загубитися в натовпі.
Тільки один високий парубок стояв собі віддалік самотньо. Нещодавно він скінчив своє чумакування й змінив дьогтяну сорочку на синій жупан. Вертаючись додому, зайшов дорогою до Києва, щоб вклонитися святим місцям і подякувати Богові за успіх.
Повз нього пройшла чудесної краси дівчина. Вона була рум’яна, як зоря, повна, свіжа, молода й здорова. Керсетка яскравого малинового оксамиту добре обіймала стрункий її стан. Біла, як сніг, сорочка чудесно відтіняла ніжне тіло. Пишно вишиті візерунками рукава нагадували лебедині крила. Пов’язані на голові барвисті стрічки, перевиті барвінком, створювали над свіжим чолом пишну корону. Стрічки маяли позаду своїми кінцями, як широка веселка.
Поруч неї ішов дід. Сиву його чуприну вітер закинув назад. Червоне лице з навислими бровами й білими вусами не було старезне. Але, вдивившись у глибокі зморшки високого лоба, у вираз колись метких очей, що звикли вистежувати в широкому степу татарина, можна було налічити йому багато десятків років. Старий ішов повільно, але не відставав від дівчини. Статечно ступав він великими кроками по стародавньому камінню…
Серце парубка нерівно калатало, коли він підійшов до старого, зняв перед ним шапку і вклонився. Старий і собі підсунув вище шапку й віддарував йому поклін. Петро Чайка впізнав парубка, з дідом котрого за молодих літ козакував.
Земляки побралися за шапки й давай цілуватися. Завтра домовилися разом вирушити до рідного села.
- Добрий парубок, - сказав старий Чайка, коли той собі пішов. – У нього в очах ясно, то можна думати, що й душа не чорна.
Онука не відповідала ні слова, хоча цілком з ним погоджувалась, а про очі могла б багато більше розказати.
надеюсь я ещё рас извени что не на украинскими буквами,сам я живу в Росии).