Перша задокументована згадка про михайлівський золотоверхий собор зустрічається в літопису, де розповідається, як князь святополк изяславич, онук ярослава мудрого, 11 липня 1106 року поряд з монастирем св. дмитра та церквою св. петра започаткував будівництво нового кам'яного храму на честь святого архістратига михайла. припускається, що монастир дмитра був збудований батьком святополка, ізяславом (у християнстві дмитром). до 1093 року це була невелика дерев'яна михайлівська церква при монастирі, відкриття якого приписують митрополитові київському михайлу. дата заснування монастиря - приблизно 988 рік. лише після того, як на київському престолі опинився святополк ii ізяславич, замість дерев'яної церкви збудували кам'яну.золотоверхим михайлівський собор назвали тому, що в той час це була єдина церква в києві із куполом. всередині золотоверхий михайлівський собор був оздоблений мармуром, мозаїкою, тут перебували дорогоцінні ікони. в 1103 році в київ з константинополя (царгороду) були передані мощі святої великомучениці варвари, які потім були передані в михайлівський монастир і стали його головною святинею. перед знищенням михайлівського монастиря в роки радянської влади, мощі були передані владимирському собору, де спочивають і понині. коли 16 квітня 1114 року князь святополк помер, його поховали у зведеному їм храмі.михайлівський собор постраждав під час навали татаро-монгольських завойовників в 1240 році, він був розграбований і частково зруйнований хана батия.минали сторіччя, територія михайлівського монастиря розширювалася. найбільші зміни відбулися протягом 17-18 століть. великий внесок у розвиток та поліпшення михайлівського монастиря в києві в різний час внесли українські гетьмани. богдан хмельницький в 1718 році своїми коштами обновив позолоту на центральному куполі храму, гетьман скоропадський облаштував новий іконостас, а іван мазепа пожертвував монастирю панікадило та срібну скринькудля мощів святої варвари.після об'єднання україни з московией золотоверхий михайлівський монастир втратив значну частину володінь, які залишилися на території річі посполитої. замість того в розпорядження монастиря поступили великі ділянки земель, розташованих на лівобережній україні. володіння михайлівського монастиря розширювалися не тільки за рахунок милостивих дарувань гетьманів і козацьких старшин, але й шляхом купівлі за власні монастирські кошти.на початку 17 століття був проведений ряд робіт з перебудови храму, у результаті чого він ледве не розколовся навпіл. наступним етапом у житті михайлівського собору став 1746 рік, коли кількість куполів було збільшено до семи. незважаючи на те, що в 1800 році михайлівський монастир у києві став резиденцією вікаріїв, споруди перебували в жалюгідному стані. у зв'язку із цим, протягом усього 19 століття велися активні роботи з ремонту монастирських будов і храму в "благоліпний вид".у той час, при кожному великому монастирі були приміщення для розміщення прочан, так звані странноприїмні будинки. це були первістки нинішніх готелів. при михайлівському золотоверхому монастирі існувало кілька старих дерев'яних гостьових будиночків. після 1847 року під керівництвом настоятеля монастиря преосвященного аполинарія був вибудуваний двоповерховий дерев'яний готельний корпус, а також були зібрані кошти для будівництва кам'яного будинку. під час перебування преосвященного аполинария на посаді настоятеля були вперше і куполи на трапезній церкві. ремонт центрального храму обійшовся в 30 тисяч карбованців. частина витрат була покрита за рахунок монастиря, але основну частку становили пожертви.особливу популярність михайлівський золотоверхий собор придбав завдяки прекрасним фрескам та мозаїкам. думки мистецтвознавців сходяться на тому, що це новий етап розвитку церковного живопису прадавньої русі. мозаїки михайлівського собору називають "мерехтливими". засновником цієї нової мальовничої школи вважають ченця києво-печерського монастиря алипія, про майстерність якого складали легенди. у деяких місцях на стінах були нанесені графіті - видряпані написи, подібні графіті софіївського собору.з приходом на україну радянської влади майно михайлівського монастиря, починаючи з 1919 року, піддалося націоналізації, а в 1935 році почалося руйнування монастиря. частина фресок і фрагменти мо
Щастя.. . У кожної людини воно різне. На мою думку, найбільше щастя - відчувати, що ти потрібен людям. Щастя - це відкривати незвідане. Першовідкривачі нових земель були, мабуть, дуже щасливими людьми. А якими ж щасливими виявилися космонавти - першовідкривачі космосу! Чехословацькі мандрівники Зігмунд і Ганзелка - щасливі наші сучасники: вони своїми очима бачили природу і людей Африки, Америки, Азії, Європи, зняли багато документальних фільмів, написали дуже цікаві книги. Щастя - це відчувати красу рідної природи, як Т. Г. Шевченко, П. Г. Тичина, І. С. Нечуй-Левицький, В. М. Сосюра.. . Мабуть, велике щастя випало М. Коцюбинському, коли він, мандруючи Прикарпаттям, збирав матеріали для своєї повісті "Тіні забутих предків". Бути щасливим - це означає бути всебічно розвиненою людиною, любити свою Вітчизну, рідну природу, мистецтво, працю, справедливість. Але бувають обставини, яких людина не може подолати, яку б силу волі вона не мала. Я часто запитую себе: чи була Леся Українка щасливою? Адже все свідоме життя її сковувала, мучила важка хвороба. Нелегко їй жилося, але скільки сонячної радості в її ліричних творах! Герої її поезій, поем, драматичних творів своїми роздумами і глибокими над природою відстоюють щастя людини. А пейзажі у ранніх поезіях Павла Тичини і "Мисливські усмішки" О. Вишні! Глибоко підчувати красу природи, дбати про її збереження на щастя людям - важливе завдання нашої літератури. Тому мені дуже подобаються з українських письменників М. Чабанівський, А. Малишко, Д. Панличко. Їхні герої - великі правдолюби. Але для щастя людніш цього замало. П. А. Грабовський писав, що милуватися благодатними куточками природи можуть і філістери, люди байдужі до долі "роду, до трудящих. Я вважаю, що щасливі ті люди, які палко люблять свій народ. На мій погляд, щастя кожної людини - знайти себе в труді. І тут на думку спадають рядки з вірша Т. Шевченка "Минають дні, минають ночі..." Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити.. . Як бачимо, поет виразив у цих рядках велику любов народу до праці. Коли людина не працюватиме, вона буде зайвою у суспільстві. Пост закликає любити труд. Людина в труді стає кращою, світлішою. Тільки в труді розкривається її душевна і зовнішня краса. Отже, головне щастя - це натхненна праця багатьох людей нашої країни, в тому числі, і праця вчителя. Я встигла зробити ще зовсім мало. Адже я тільки закінчую школу. Житгя попереду. Мене захоплює фізика. Вона відкриває мені чудовий світ науки і техніки. І якщо вступлю до педінституту - буду найщасливішою людиною в світі. Людина повинна прожити свій вік прекрасно, залишивши по собі добру пам'ять.
Щастя - це відкривати незвідане. Першовідкривачі нових земель були, мабуть, дуже щасливими людьми. А якими ж щасливими виявилися космонавти - першовідкривачі космосу! Чехословацькі мандрівники Зігмунд і Ганзелка - щасливі наші сучасники: вони своїми очима бачили природу і людей Африки, Америки, Азії, Європи, зняли багато документальних фільмів, написали дуже цікаві книги.
Щастя - це відчувати красу рідної природи, як Т. Г. Шевченко, П. Г. Тичина, І. С. Нечуй-Левицький, В. М. Сосюра.. . Мабуть, велике щастя випало М. Коцюбинському, коли він, мандруючи Прикарпаттям, збирав матеріали для своєї повісті "Тіні забутих предків".
Бути щасливим - це означає бути всебічно розвиненою людиною, любити свою Вітчизну, рідну природу, мистецтво, працю, справедливість. Але бувають обставини, яких людина не може подолати, яку б силу волі вона не мала. Я часто запитую себе: чи була Леся Українка щасливою? Адже все свідоме життя її сковувала, мучила важка хвороба. Нелегко їй жилося, але скільки сонячної радості в її ліричних творах! Герої її поезій, поем, драматичних творів своїми роздумами і глибокими над природою відстоюють щастя людини.
А пейзажі у ранніх поезіях Павла Тичини і "Мисливські усмішки" О. Вишні!
Глибоко підчувати красу природи, дбати про її збереження на щастя людям - важливе завдання нашої літератури. Тому мені дуже подобаються з українських письменників М. Чабанівський, А. Малишко, Д. Панличко. Їхні герої - великі правдолюби. Але для щастя людніш цього замало. П. А. Грабовський писав, що милуватися благодатними куточками природи можуть і філістери, люди байдужі до долі "роду, до трудящих. Я вважаю, що щасливі ті люди, які палко люблять свій народ.
На мій погляд, щастя кожної людини - знайти себе в труді.
І тут на думку спадають рядки з вірша Т. Шевченка "Минають дні, минають ночі..."
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити.. .
Як бачимо, поет виразив у цих рядках велику любов народу до праці. Коли людина не працюватиме, вона буде зайвою у суспільстві. Пост закликає любити труд.
Людина в труді стає кращою, світлішою. Тільки в труді розкривається її душевна і зовнішня краса.
Отже, головне щастя - це натхненна праця багатьох людей нашої країни, в тому числі, і праця вчителя.
Я встигла зробити ще зовсім мало. Адже я тільки закінчую школу. Житгя попереду. Мене захоплює фізика. Вона відкриває мені чудовий світ науки і техніки. І якщо вступлю до педінституту - буду найщасливішою людиною в світі. Людина повинна прожити свій вік прекрасно, залишивши по собі добру пам'ять.