-Пані Наталя, чому би нам не влаштувати для учнів екскурсію по Київу, ми уже усюди були. А от у Києві ні.-,запитала учениця 8-Б класу. -Оленко, а знаєш, я подумаю над твоєю пропозицією. Ми дійсно за 10 років уже усюди побували. Чомі би дітям не побачити красу столиці рідного міста? Я напевно пошлю Аню і Оленку. Нехай дадуть оголошення усім класним керівникам. Я думаю, діти будуть згодні на цю ідею. -Дякую, що вислухали. Ах, доречі, я зараз попереджу Іванку,мою сестру, може вона не відмовится. -Добре, знову дякую за ідею, Оленко!До побачення. -До побачення Пані Наталя.
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.
-Оленко, а знаєш, я подумаю над твоєю пропозицією. Ми дійсно за 10 років уже усюди побували. Чомі би дітям не побачити красу столиці рідного міста? Я напевно пошлю Аню і Оленку. Нехай дадуть оголошення усім класним керівникам. Я думаю, діти будуть згодні на цю ідею.
-Дякую, що вислухали. Ах, доречі, я зараз попереджу Іванку,мою сестру, може вона не відмовится.
-Добре, знову дякую за ідею, Оленко!До побачення.
-До побачення Пані Наталя.
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.