Підкреслити орфограми. Рання пташка росу п'є, а пізня сльози ллє. І на сонці є плями. Серцю не накажеш. Хвастливого зразу видно. Щасливому і у сні щастя сниться. Нещаслива людина, як лиха година.
Ми просто йшли: у нас нема Зерна неправди за собою. Т. Шевченко
У житті суспільств та держав конституції відіграють особливу роль. Термін «конституція» (від лат. constitutio — установлення) вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. У стародавньому Римі саме так називали постанови імператора. Конституція є основним правовим актом держави — основним Законом, законом над законами, фундаментом розвитку соціальних та політичних відносин, гарантом забезпечення прав та свобод людини та громадянина. Але що таке Конституція для кожного з нас? Це — шлях у цивілізований світ. Шлях цей не був усипаний трояндами, він був довгим та тернистим. Україні завжди був притаманний демократичний республіканський устрій (його успадкували від народної ментальності державні структури війська Запорозького та Гетьманщини). Такий устрій крив у собі неабиякі можливості для саморозвитку нації. У Конституції, розробленої ще за гетьмана Пилипа Орлика, демократія була основним принципом. І хоча ця Конституція не була втілена в життя, не набула сили Закону, вона є унікальним історичним документом, цінною пам'яткою правової культури України. Боротьба нашого народу за свої права, за права нації була штучно припинена жорстоким гнобленням царизму на довгі часи. Не маючи власної державності, Україна не мала й Конституції. Вона з'явилася тільки за часів УНР 1918 року. І от, нарешті, нова віха в українській історії — 28 червня 1996 року о 9.30 ранку після двох діб безперервної та напруженої праці Верховна Рада України ухвалила Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави (до речі, Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію).
Нехай знають на всім світі, Як ми погибали І, гинучи, свою правду Кров'ю записали. (П. Куліш)
Але кожна людина хоче, щоб її рідна країна піклувалася про неї та забезпечувала не тільки законодавчою базою, але і функціонуванням цієї бази у реальному, повсякденному житті. Період, у який ми живемо, є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології. Немає більше перепон для розвитку науки культури, мистецтва (а я вважаю, що саме рівень цих показників демонструє рівень держави в цілому і тому є надзвичайно важливим не дати українській культурі занепасти). Наша країна перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує. Конституція України гарантує кожному громадянину здобуття безплатної середньої і вищої освіти. Для мене це є актуальним, тому що цього року я вступаю до вузу, а більшість з них перейшли на платне навчання і потрапити туди можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина, — забезпечує своїм громадянам безплатну вищу освіту. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Сучасній Україні потрібні люди з різнобічними знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх галузях життя. Від своєї держави я хочу дістати можливість йти обраним шляхом, стати висококваліфікованим спеціалістом та працювати в її інтересах.
Людям властиво помилятися, але уміння визнавати помилки — ознака розуму. Дурень же ніколи не визнає, що прийняв неправильне рішення. Упертість, невміння чи відверте небажання погодитися з правильною думкою може призвести до фатальних наслідків.
Яскравим прикладом людини, яка не вміє визнавати своїх помилок, є головний герой роману Валер’яна Підмогильного «Місто» Степан Радченко. До Києва хлопця привели благородні наміри: вивчитися й повернутися назад, у село, щоб змінити там життя, але невдовзі він вирішує залишитися, щоб улити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і істоту». З часом Степан отримав усе: хорошу роботу, гроші, квартиру, славу. Але він не отримав головного — душевного комфорту, бо ніколи не визнавав своїх помилок ні у ставленні до друзів, ні у стосунках із жінками. Місто тисне на нього своїми законами, вимогами, але він уже не в змозі відмовитися від його спокус
Ми просто йшли: у нас нема
Зерна неправди за собою.
Т. Шевченко
У житті суспільств та держав конституції відіграють особливу роль. Термін «конституція» (від лат. constitutio — установлення) вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. У стародавньому Римі саме так називали постанови імператора.
Конституція є основним правовим актом держави — основним Законом, законом над законами, фундаментом розвитку соціальних та політичних відносин, гарантом забезпечення прав та свобод людини та громадянина.
Але що таке Конституція для кожного з нас? Це — шлях у цивілізований світ. Шлях цей не був усипаний трояндами, він був довгим та тернистим.
Україні завжди був притаманний демократичний республіканський устрій (його успадкували від народної ментальності державні структури війська Запорозького та Гетьманщини). Такий устрій крив у собі неабиякі можливості для саморозвитку нації. У Конституції, розробленої ще за гетьмана Пилипа Орлика, демократія була основним принципом. І хоча ця Конституція не була втілена в життя, не набула сили Закону, вона є унікальним історичним документом, цінною пам'яткою правової культури України.
Боротьба нашого народу за свої права, за права нації була штучно припинена жорстоким гнобленням царизму на довгі часи. Не маючи власної державності, Україна не мала й Конституції. Вона з'явилася тільки за часів УНР 1918 року.
І от, нарешті, нова віха в українській історії — 28 червня 1996 року о 9.30 ранку після двох діб безперервної та напруженої праці Верховна Рада України ухвалила Конституцію України — Основний Закон нашої суверенної держави (до речі, Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію).
Нехай знають на всім світі,
Як ми погибали
І, гинучи, свою правду
Кров'ю записали.
(П. Куліш)
Але кожна людина хоче, щоб її рідна країна піклувалася про неї та забезпечувала не тільки законодавчою базою, але і функціонуванням цієї бази у реальному, повсякденному житті.
Період, у який ми живемо, є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології. Немає більше перепон для розвитку науки культури, мистецтва (а я вважаю, що саме рівень цих показників демонструє рівень держави в цілому і тому є надзвичайно важливим не дати українській культурі занепасти). Наша країна перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує.
Конституція України гарантує кожному громадянину здобуття безплатної середньої і вищої освіти. Для мене це є актуальним, тому що цього року я вступаю до вузу, а більшість з них перейшли на платне навчання і потрапити туди можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина, — забезпечує своїм громадянам безплатну вищу освіту. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Сучасній Україні потрібні люди з різнобічними знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх галузях життя.
Від своєї держави я хочу дістати можливість йти обраним шляхом, стати висококваліфікованим спеціалістом та працювати в її інтересах.
Яскравим прикладом людини, яка не вміє визнавати своїх помилок, є головний герой роману Валер’яна Підмогильного «Місто» Степан Радченко. До Києва хлопця привели благородні наміри: вивчитися й повернутися назад, у село, щоб змінити там життя, але невдовзі він вирішує залишитися, щоб улити в місто «свіжу кров села, що змінить його вигляд і істоту». З часом Степан отримав усе: хорошу роботу, гроші, квартиру, славу. Але він не отримав головного — душевного комфорту, бо ніколи не визнавав своїх помилок ні у ставленні до друзів, ні у стосунках із жінками. Місто тисне на нього своїми законами, вимогами, але він уже не в змозі відмовитися від його спокус