Є така притча. Повінь на Закарпатті. Чоловік прокинувся у своїй хаті тоді, коли вода сягнула печі, де він міцно спав. Поліз на горище, вибрався на дах. Почав благати Бога: “Господи милостивий і милосердний, порятуй мене!”
Підпливли рятувальники на човні.
- Дядьку, перелізайте в човна!
- Я почекаю, мене Бог порятує.
Вода прибуває. Чоловік молиться. Вдруге й утретє підпливали рятувальники, але він знову відмовився. Врешті вода сягнула горла, рота, очей. Утонув.
Коли його душа постала перед Богом, вона спитала:
- Чому Ти не врятував мене?
- Я тричі хотів тебе порятувати, посилаючи човна, - відповів Бог. – Ти відхилив мою поміч.
Ця притча стосується й нашої Вітчизни. Господь подав Україні свого рятівного човна.
Мусимо пам’ятати: Бог прихильний-таки до України й українців. Адже наперекір багатьом трагедіям і потрясінням ми збереглися як повноцінний і самобутній народ, а не якесь напівзабуте плем’я.
Після багатьох воєн у нас збереглися Софія і Києво-Печерська лавра, збереглося багато давніх ікон, наділених чудодійною силою.
Ми маємо сотні тисяч унікальних пісень, неповторне мистецтво писанкарства, вишивання, різьблення, дерев’яної архітектури, народного живопису. Маємо рідкісної енергетики і веселого зухвальства народні танці. Маємо мудрий і делікатний гумор. Маємо свою оригінальну культуру.
Отже, маємо Душу. Її не заперечить ніхто. Найлютіший наш ворог не заперечить
Море... Я дуже люблю море. Воно ніколи не буває одноманітним, нецікавим, бо щодня, навіть щохвилини воно різне. Таємниче, мінливе, неосяжне — воно хвилює душу, не залишає байдужим серце. Одного дня воно тихе й спокійне, наче велике дзеркало, холодне й прозоре. Сонячні промінчики, пронизуючи солону воду, сягають дна, лагідно торкаються золотавого піску та яскравих сяючих мушлей, гладеньких камінців та зеленуватих водоростей, ловлять маленьких спритних рибок, що зграйками весело бавляться біля берега. Наступного дня все раптом змінюється. Налетить поривчастий вітер і погонить хвилі до берега. Вода стає каламутно-зеленою, іноді — темно-синьою, а одного разу я бачив навіть вражаюче чорну. Не видно більше ані риб, ані мушлей, ані піску: є тільки шалені хвилі, які з силою б'ються в прибережний пісок. Тоді ми з батьками сидимо на березі та можемо тільки гати за силою моря. Хоча навіть у такі моменти море видається мені дивовижним. Я думаю, що воно велетень, з яким я можу позмагатися, і я кидаю в море камінці або голосно кричу. Але перемога завжди дістається йому, морю. Воно глушить мій голос і відкидає мій камінець на берег. Іноді мені здається, що я можу дивитись на море безкінечно.
Є така притча. Повінь на Закарпатті. Чоловік прокинувся у своїй хаті тоді, коли вода сягнула печі, де він міцно спав. Поліз на горище, вибрався на дах. Почав благати Бога: “Господи милостивий і милосердний, порятуй мене!”
Підпливли рятувальники на човні.
- Дядьку, перелізайте в човна!
- Я почекаю, мене Бог порятує.
Вода прибуває. Чоловік молиться. Вдруге й утретє підпливали рятувальники, але він знову відмовився. Врешті вода сягнула горла, рота, очей. Утонув.
Коли його душа постала перед Богом, вона спитала:
- Чому Ти не врятував мене?
- Я тричі хотів тебе порятувати, посилаючи човна, - відповів Бог. – Ти відхилив мою поміч.
Ця притча стосується й нашої Вітчизни. Господь подав Україні свого рятівного човна.
Мусимо пам’ятати: Бог прихильний-таки до України й українців. Адже наперекір багатьом трагедіям і потрясінням ми збереглися як повноцінний і самобутній народ, а не якесь напівзабуте плем’я.
Після багатьох воєн у нас збереглися Софія і Києво-Печерська лавра, збереглося багато давніх ікон, наділених чудодійною силою.
Ми маємо сотні тисяч унікальних пісень, неповторне мистецтво писанкарства, вишивання, різьблення, дерев’яної архітектури, народного живопису. Маємо рідкісної енергетики і веселого зухвальства народні танці. Маємо мудрий і делікатний гумор. Маємо свою оригінальну культуру.
Отже, маємо Душу. Її не заперечить ніхто. Найлютіший наш ворог не заперечить