Доведіть, що повість «Маруся» - повість
сентиментальна , спираючись на цитати: майстерне заглиблення автора у внутрішній світ людини;
 перебільшені почуття;
 зворушливі події, що розчулюють читачів до сліз;
 ідеалізацію персонажів, в основному вихідців із народу;
 мову твору, художній засіб літоти;
 роль пейзажу;
 етнографізм.

Думаю, що недарма мову називають душею народу. Як і всяку душу, її треба вміти зберегти чистою і красивою. І вона, як і душа, тільки одна, одна для кожної нації. Хто ж винний у тому, що велика частина населення України розмовляє російською мовою? Хто винний у тому, що дотепер українська мова на вулицях нашого міста сприймається оточуючими як щось надзвичайне? І чи потрібно шукати винних?

1994 року я йшла "перший раз у перший клас". І, до речі, у клас, де викладання велося українською мовою. Не буду приховувати того, що деякі знайомі моїх батьків, довідавшись про це, крутили пальцем біля скроні і називали мене "нещасливою дитиною". А я тим часом жваво читала вірші і розповідала правила з математики найчистішою українською мовою. І зовсім від цього не страждала. Не страждаю і зараз, адже я, як і раніше, навчаюся в класі, де викладають українською. З мамою, батьком і друзями я розмовляю російською мовою, з бабусею і дідусем — українською. Ніяк не можу зрозуміти, яка ж мова мені рідна... Вони обидві мені однаково дорогі. І тією і іншою я відмінно володію. І та і інша мені подобається. Так яка ж для мене рідніша, ближча? Треба розібратися. Отже, за національністю я українка, тобто, за логікою речей, моя рідна мова — українська. Ні, мабуть, без російської я не можу жити. Тоді, напевно, російська і є рідною? Але й українську я люблю і вважаю її зовсім не гіршою за російську. Я не можу відмовитися ні від тієї, ні від іншої. Та й навіщо? Відмовитися від російської тільки через те, що Україна тепер незалежна? Або відмовитися від української через те, що хтось вважає її "непрестижною", чи що? Українська — офіційна мова нашої країни, і це добре. Але багато хто звик розмовляти російською, і це, на мій погляд, зовсім не погано.

Життя переконує: якщо людина тільки «споживає» радощі, не здобуваючи їх працею, напруженням духовних сил, її душа стає холодною, байдужою, черствою. Не треба забувати, що осердя душі – гуманне ставлення до людей, а значить, творити добро із чистою совістю. Це обов’язково наповнить душу, за словами французького філософа М. Монтеня, «радісним задоволенням і виправданою гордістю».

Великою моральною силою, що ушляхетнює людину, є вміння робити добро, вміння співпереживати чужій біді, любити людей. Адже навколо нас знаходяться ті, хто потребує до піклування, уваги, щиросердності. У сучасній Україні найменш захищеними є люди похилого віку. Держава опинилася у скрутному соціально-економічному становищі, а ці люди, все життя пропрацювавши на неї, залишилися поза її увагою. Вони одержують мізерні пенсії, не мають сили продовжувати трудову діяльність. Сучасне суспільство вчиняє злочин у ставленні до цих людей. Найголовніше, на мою думку, полягає в тому, щоб совість не дозволяла нам проходити повз людей похилого віку, щоб ми приносили їм добро не з бажання відзначитися серед інших, а з безкорисливих міркувань.

Я вважаю, що джерелом людського сумління, готовності творити добро для інших є співчуття. Як часто ми проходимо повз тихих і непомітних бабусь, зовсім не звертаючи на них уваги. Хтось, пробігаючи вулицею, кине їм монетку. Більшість же проходить, сором’язливо втупивши погляд у землю. І ніхто не поцікавиться, як живуть, на що існують ці люди. Такий негуманний світ творимо ми самі.

Що ж сталося з нами? Чому ми такі жорстокі? Адже з уваги до духовного світу людини, із здатності відгукуватися на чуже нещастя починається, на мій погляд, вища людська радість, без котрої неможлива краса душі. На жаль, якщо з’являється людина чуйна, добра, ми чомусь говоримо про неї: «Не від світу сього».

Любов до людей повинна стати невід’ємною рисою духовного життя кожного. Але так буде тільки у тому випадку, якщо людина і дня не живе без турботи про людей. Кожен з нас повинен співпереживати почуттям інших людей, ставити себе на місце того, хто потребує піклування. Якщо в людини горе, неприємності, вона схожа на натягнуту струну: доторкнешся необережно – завдаси болю. Треба вміти берегти хворе серце, не завдавати людині нового горя, не торкаючись ран її душі, до розрадити. І потрібно пам’ятати: сумні очі, туга, самотність завжди потребують милосердя і нашої любові. Найбільш доброзичлива до це розділити горе людини, не торкаючись глибоко особистого. За цим повинно бути справжнє людське почуття.

Чим більше людина віддає свої духовні сили ближньому, у котрого горе, тим більш чуйним стає її серце, бо, за словами сучасної поетеси Ганни Дущак, «прожити просто так на цій землі… – це зникнути безслідно». «Отямся ж, спинися, людино! – промовляє до мене поетеса зі збірки своїх віршів. – Ти ж бо – людина! Умийся росою чистої совісті і зігрій людей теплом своєї душі». Саме її поезії до мені зрозуміти, що осердя людської душі та ознака здорового суспільства – доброта.

І нехай кажуть про таких людей: «Не від світу сього», тобто милосердні, добрі, сповнені почуття любові до ближнього, зовсім не схожі на навколишній світ – лихий, жорстокий, негуманний. Однак пам’ятаймо: якою скромною не була б добра справа, вона залишає позитивний слід у душі людини! Тож хай більше буде людей «не від світу сього», адже «коли твориш добро, сам переповнюєшся радісним задоволенням і виправданою гордістю, яка супроводжує чисту совість»!