Осінь була суха, небо зоряне. Ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, темнів гай. Сонце тільки зійшло. Садок був уже пожовклий. Нога м’яко ступала по опалому листю, шелестячи сухим шелестом. Повітря було напоєне пахощами від того листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце бадьорили.У невеличкому круглому гайку було так само, як і в садку: жовто і напівмертво. Видно було, що за кілька часу й цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Це мертве віщувало незабаром живе.Те живе, що має прийти, що неодмінно мусить прийти, чулося в усьому: і в цьому свіжому повітрі, і в тому вічноосяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати початок новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий
Але хіба ми люди: пройшоаши сто доріг, завершивши тисячу справ не прагнемо до отчого порогу ,до калини, що росте на розі хати? поклавши крила на велику спеку, стоїть над степом сірий журавель. похибки друзів: за вийнятком зради, ми повинні терпіти ,або виправляти. там ,за горами, вже давно день, а тут ,на дні міжгір'я, ще ніч. годі вже панами сидіти : згорнувши руки . на лівобережжі ,замість верб і чагарників ,видно погорблені смуги темені . я ненавиджу тих, хто не сіявши жнуть ,що садів не садивши, плоди об'ї . із вирію летять ,курличучи ключі.
