Повість «Вогник далеко в степу» — один із найяскравіших творів видатного українського письменника Григора Тютюнника. Зображені в ньому важкі для нашої Батьківщини роки передані реалістично та яскраво. Автор майстерно змальовує образи хлопців — учнів робітничого училища, майбутню надію народу. Мені дуже сподобався цей твір, а особливо його головний герой — Павло.
Незважаючи на молодий вік, хлопець вже знає, що таке відповідальність. Він рано втратив батька, який загинув на війні. Залишився підліток у напівзруйно-ваній бомбою хаті разом із дружиною батька, тіткою Ялосоветою. Він відчуває себе господарем, відповідальним за цю жінку, і навіть радить їй по дорослому: «Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось». Щоб якось до й, Павло йде до училища. Там він може опанувати професію, там годують і дають пайок, яким він радо ділиться із тіткою. Щирим є захоплення хлопця, коли його група змайструвала лопати першого сорту. І це лише після першого чотиригодинного практичного заняття: «Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями по плечах, сміялися...»
Незважаючи на важкі післявоєнний час, Павлу і його друзям, трьом Василям, було легко й весело долати лісовий шлях, ідучи до школи. Одного разу їм дуже захотілося скуштувати абрикос, що росли в саду діда Штокала. Але старий стеріг свій сад вдень і вночі. Герой ніколи не куштував таких плодів, бо ні в кого жа селі не росли абрикосові дерева. Разом з друзями •они вирішили залізти у сад. Я не вважаю це крадіжкою. У ті часи у хлопців було мало радощів. Хлопчача цікавість взяла своє: «О, якби тільки хто знав, яке то щастя — рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці — тук-тук-тук». Яким же було здивування «злочинців», коли сам Штокало пригостив їх солодкими абрикосами.
Але найбільше мене вразило, коли Павло і його друзі власноруч змайстрували огорожку на могилі загиблого солдата. І коли пішла чутка, що його мають переховати в братську могилу, вони прийняли рішення будь-що відстояти її: «Обступимо могилку, візьмемося за руки і скажемо: «Ні!.. Не дамо...»
За повістю «Тарас Бульба» Миколи Гоголя головного героя було два сини – Остап та Андрій. Хлопці росли і навчалися разом, але кожен з них мав свої переконання і плани на майбутнє. Батько намагався виростити з них гарних, дужих козаків, а головне – щоб вони були вченими.
Остап більш грубим, прагматичним, він вчився, так як велів батько, але все життя хотів потрапити на Запорізьку Січ. Хлопець став справжнім чоловіком, який ніколи не зраджував особистим переконанням і відрізнявся своєю суворістю та серйозністю.
Андрій відрізнявся від брата
своїм характером. Хлопець був більш м’якосердим, він любив ігати красу, був надзвичайно ніжний з мамою. Його серце покорила полячка, і його не зупинило те, що вони не можуть бути разом через ворожнечу їх народів.
На Запорізькій Січі хлопці дуже швидко здобули повагу і визнання у бувалих козаків, а батько не міг натішитися з того. Брати одразу показали, які вони дужі, і що їм під силу будь-яка робота. Коли вони вперше пішли в похід проти шляхти, свідомість обох юнаків змінилася. Вони перестали бути батьковими дітьми, малими пташенятами – тепер вони справжні воїни, сини України, які не знають страху перед
війною.
Остап виправдав всі надії старого батька. Спочатку він проявив себе як відважний козак. В бій завжди йшов першим і ніколи не боявся ворожої навали. За це козаки обрали його курінним отаманом. Тарас Бульба дуже пишався цим. Але недовго судилося воювати з ворогом молодому синові – згинув в муках від рук свого ворога. І тут він проявив свій незламний дух, бо жодного разу не промовив і слова під час катування.
Андрій теж недовго прожив. Його козацький войовничий дух піддався спокусі, і коли хлопець знову зустрівся з полячкою, то перейшов на бік свого ворога, аби бути там, де його мила. Помер від рук згорьованого батька.
Ось так два сини України прожили коротке життя і загинули: один геройською смертю, а інший – ганебно.
Повість «Вогник далеко в степу» — один із найяскравіших творів видатного українського письменника Григора Тютюнника. Зображені в ньому важкі для нашої Батьківщини роки передані реалістично та яскраво. Автор майстерно змальовує образи хлопців — учнів робітничого училища, майбутню надію народу. Мені дуже сподобався цей твір, а особливо його головний герой — Павло.
Незважаючи на молодий вік, хлопець вже знає, що таке відповідальність. Він рано втратив батька, який загинув на війні. Залишився підліток у напівзруйно-ваній бомбою хаті разом із дружиною батька, тіткою Ялосоветою. Він відчуває себе господарем, відповідальним за цю жінку, і навіть радить їй по дорослому: «Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось». Щоб якось до й, Павло йде до училища. Там він може опанувати професію, там годують і дають пайок, яким він радо ділиться із тіткою. Щирим є захоплення хлопця, коли його група змайструвала лопати першого сорту. І це лише після першого чотиригодинного практичного заняття: «Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями по плечах, сміялися...»
Незважаючи на важкі післявоєнний час, Павлу і його друзям, трьом Василям, було легко й весело долати лісовий шлях, ідучи до школи. Одного разу їм дуже захотілося скуштувати абрикос, що росли в саду діда Штокала. Але старий стеріг свій сад вдень і вночі. Герой ніколи не куштував таких плодів, бо ні в кого жа селі не росли абрикосові дерева. Разом з друзями •они вирішили залізти у сад. Я не вважаю це крадіжкою. У ті часи у хлопців було мало радощів. Хлопчача цікавість взяла своє: «О, якби тільки хто знав, яке то щастя — рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці — тук-тук-тук». Яким же було здивування «злочинців», коли сам Штокало пригостив їх солодкими абрикосами.
Але найбільше мене вразило, коли Павло і його друзі власноруч змайстрували огорожку на могилі загиблого солдата. І коли пішла чутка, що його мають переховати в братську могилу, вони прийняли рішення будь-що відстояти її: «Обступимо могилку, візьмемося за руки і скажемо: «Ні!.. Не дамо...»
Объяснение:
За повістю «Тарас Бульба» Миколи Гоголя головного героя було два сини – Остап та Андрій. Хлопці росли і навчалися разом, але кожен з них мав свої переконання і плани на майбутнє. Батько намагався виростити з них гарних, дужих козаків, а головне – щоб вони були вченими.
Остап більш грубим, прагматичним, він вчився, так як велів батько, але все життя хотів потрапити на Запорізьку Січ. Хлопець став справжнім чоловіком, який ніколи не зраджував особистим переконанням і відрізнявся своєю суворістю та серйозністю.
Андрій відрізнявся від брата
своїм характером. Хлопець був більш м’якосердим, він любив ігати красу, був надзвичайно ніжний з мамою. Його серце покорила полячка, і його не зупинило те, що вони не можуть бути разом через ворожнечу їх народів.
На Запорізькій Січі хлопці дуже швидко здобули повагу і визнання у бувалих козаків, а батько не міг натішитися з того. Брати одразу показали, які вони дужі, і що їм під силу будь-яка робота. Коли вони вперше пішли в похід проти шляхти, свідомість обох юнаків змінилася. Вони перестали бути батьковими дітьми, малими пташенятами – тепер вони справжні воїни, сини України, які не знають страху перед
війною.
Остап виправдав всі надії старого батька. Спочатку він проявив себе як відважний козак. В бій завжди йшов першим і ніколи не боявся ворожої навали. За це козаки обрали його курінним отаманом. Тарас Бульба дуже пишався цим. Але недовго судилося воювати з ворогом молодому синові – згинув в муках від рук свого ворога. І тут він проявив свій незламний дух, бо жодного разу не промовив і слова під час катування.
Андрій теж недовго прожив. Його козацький войовничий дух піддався спокусі, і коли хлопець знову зустрівся з полячкою, то перейшов на бік свого ворога, аби бути там, де його мила. Помер від рук згорьованого батька.
Ось так два сини України прожили коротке життя і загинули: один геройською смертю, а інший – ганебно.