Нещодавно ми читали оповідання "Федько-халамидник", яке написав Володимир Винниченко. Цей твір, а особливо його фінал, справив на мене велике враження.
Володимир Винниченко розповідає про двох хлопчиків — Федька, сина бідного робітника, і Толю, дитину заможних батьків.
Федько-халамидник був дуже чесним і ніколи не брехав. Вадою хлопчика було те, що він заважав іншим дітям спокійно гратися, зчиняв бійки, робив шкоду сусідам. Проте Федько заслужив повагу однолітків, бо був справжнім другом і ніколи не видавав товаришів. Толя був делікатний, ніжний, сумирний. Він завжди був охайний, причепурений, а у двір виходив боязко й поводився тихо.
Одного дня хлопці пішли подивитися, як іде по річці весняна крига. Толю не покликали, але він все одно пішов. Федько вирішив перебратися по хитких крижинах з одного берега на інший і зробив це. Толі здалося, що він теж здатний на такий вчинок: хлопчик ступив на кригу. І тут сталося нещастя. Федько допоміг Толі, і той, як стріла, вилетів на берег. Упевнившись у власній безпеці, Толя навіть не подав палиці своєму рятівникові, тому що боявся опинитися в воді. Інші хлопці кинулися до Федька й витягли його На берег. Коли Федько-халамидник, геть мокрий та синій від холоду, теж був у безпеці, йому навіть не дозволили сказати правду. Толя ж підло звалив вину на Федька. Про те, щоб подякувати своєму рятівникові, Толя навіть не подумав.
Безперечно, Федько-халамидник повівся благородно, врятувавши товариша не тільки від наглої смерті, але й від батьківського покарання. Толя виявився черствою й зовсім байдужою до чужого нещастя людиною. Ще Толя — брехун і негідник. Коли Федько захворів на запалення легенів і помер, цей боягуз, обдуривши матір Федька, забрав чижика. А коли на цвинтарі ховали нещасного Федька, Толя спокійно грався з пташкою й не відчував ані жалю, ані смутку, ані докорів совісті.
Поведінка Федька викликає в мене захоплення, а поведінка Толі — справжнє обурення. Замість того, щоб берегти такого вірного товариша, Толя став причиною смерті Федька. Байдужість Толі майже лякає мене.
Сьогодні, коли навколо так багато черствості й ненависті, треба виховувати в собі риси характеру, властиві Федькові-халамиднику, і позбуватися рис, які мав Толя.
Калина – етнонаціональний символ України, що уособлює красу, кохання, материнство, кров, безсмертність роду, вогонь, національне відродження, жіночість, життя, любов до Батьківщини. Це механізм кодування етнічної культури українського народу, цвіт його душі, осердя козацького духу, символ-знак національного єднання.Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок. Росте калина по лісах, в гаях, дібровах, на узліссях – по всій Україні. її садять коло хати. Калина – неодмінний атрибут оселі українця. Калина – це слава рідної землі, отчого краю, батькової хати. Калина – це той символ, що пам'ять людську береже, нагадуючи про милий край, це символ безсмертя. Калина – це символ мужності й незламності духу в боротьбі за незалежність рідного краю. Кущ калини — це не тільки окраса, це й глибокий символ, наша спадщина. Калина — це символ красивої української дівчини, символ дитини, символ України. У народі є такі прислів'я: «Ой рясна, красна в лузі калина, а ще найкраща в батька дитина», «Без верби й калини нема України».
Нещодавно ми читали оповідання "Федько-халамидник", яке написав Володимир Винниченко. Цей твір, а особливо його фінал, справив на мене велике враження.
Володимир Винниченко розповідає про двох хлопчиків — Федька, сина бідного робітника, і Толю, дитину заможних батьків.
Федько-халамидник був дуже чесним і ніколи не брехав. Вадою хлопчика було те, що він заважав іншим дітям спокійно гратися, зчиняв бійки, робив шкоду сусідам. Проте Федько заслужив повагу однолітків, бо був справжнім другом і ніколи не видавав товаришів. Толя був делікатний, ніжний, сумирний. Він завжди був охайний, причепурений, а у двір виходив боязко й поводився тихо.
Одного дня хлопці пішли подивитися, як іде по річці весняна крига. Толю не покликали, але він все одно пішов. Федько вирішив перебратися по хитких крижинах з одного берега на інший і зробив це. Толі здалося, що він теж здатний на такий вчинок: хлопчик ступив на кригу. І тут сталося нещастя. Федько допоміг Толі, і той, як стріла, вилетів на берег. Упевнившись у власній безпеці, Толя навіть не подав палиці своєму рятівникові, тому що боявся опинитися в воді. Інші хлопці кинулися до Федька й витягли його На берег. Коли Федько-халамидник, геть мокрий та синій від холоду, теж був у безпеці, йому навіть не дозволили сказати правду. Толя ж підло звалив вину на Федька. Про те, щоб подякувати своєму рятівникові, Толя навіть не подумав.
Безперечно, Федько-халамидник повівся благородно, врятувавши товариша не тільки від наглої смерті, але й від батьківського покарання. Толя виявився черствою й зовсім байдужою до чужого нещастя людиною. Ще Толя — брехун і негідник. Коли Федько захворів на запалення легенів і помер, цей боягуз, обдуривши матір Федька, забрав чижика. А коли на цвинтарі ховали нещасного Федька, Толя спокійно грався з пташкою й не відчував ані жалю, ані смутку, ані докорів совісті.
Поведінка Федька викликає в мене захоплення, а поведінка Толі — справжнє обурення. Замість того, щоб берегти такого вірного товариша, Толя став причиною смерті Федька. Байдужість Толі майже лякає мене.
Сьогодні, коли навколо так багато черствості й ненависті, треба виховувати в собі риси характеру, властиві Федькові-халамиднику, і позбуватися рис, які мав Толя.
Кущ калини — це не тільки окраса, це й глибокий символ, наша спадщина. Калина — це символ красивої української дівчини, символ дитини, символ України. У народі є такі прислів'я: «Ой рясна, красна в лузі калина, а ще найкраща в батька дитина», «Без верби й калини нема України».