Мартин боруля — головний персонаж комедіï. це людина із заможноï верхівки села, не засліплений жадобою збагачення, не позбавлений рис гуманності. однак це натура, скалічена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лінію». коли б його спитали, навіщо йому те дворянство, він, певно, не зміг би належно пояснити своє дивне бажання. мартин — гарний сім'янин, у домі порядок і достаток; i авторитет, i гроші — все це в нього є. виявляється, герою треба дворянського титулу, який, на думку мартина, зробить йогопаном. у своєму домі цей «міщанин-шляхтич» (так назвав свого героя журдена французький драматург мольєр) заводить дворянські порядки, сам мучиться через своï химери, але терпить, бо вважає таку « перебудову» шляхом до політично-правового місця в поміщицько-капіталістичній державі, яке мало дворянство.мартин велить своïм дітям називати себе не татом, а «папінькою», а маму «мамінькою». він довго вранці вилежується в ліжку, як пан, хоча в нього, трудящоï людини, від довгого лежання з незвички болять боки. дочку марисю хоче віддати заміж за «образованого чоловіка», сина степана мріє бачити знатним чиновником. смішно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традиційним порядкам сім'ï мартина, викликають нерозуміння і подив членів родини. висміявши таку поведінку свого героя, карпенко-карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицій, ставлення людини до своєï рідноï землі, свого родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаïв. головне не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною у всіх життєвих ситуаціях.
Мовлення супроводжує всі види діяльності дітей
молодшого шкільного віку, оскільки виконує пізнавальну,
комунікативну, регулятивну та планувальну функції у грі
та навчанні.
Діалогічне мовлення, на думку мовознавців, має свої
лінгвістично!типологічні особливості. У мовознавчій науці
питання діалогічного мовлення досліджувалося низкою
учених (Г.Барінова, Т.Винокур, Н.Володіна, Т.Дученко,
Н.Шведова, Л.Щерба). Скажімо, Л.Щерба розкриває
поняття "діалогічне мовлення", яке за стилем є розмовним
і складається із взаємних реакцій двох індивідів, що спілку!
ються, визначається ситуацією чи висловлюванням співроз!
мовника. "Діалог – це, по суті, ланцюг реплік" [20, 115].
На думку Т.Винокура, діалог можна визначити як
особливу функціонально!стилістичну форму мовленнє!
вого спілкування, якій притаманні наявність двох або де!
кількох учасників, що обмінюються думками; більш!
менш швидкий темп, коли кожен компонент її є реплі!
кою; помірна лаконічність реплік. Для усного мовлення
характерні: стислість і простота побудови речень, безспо!
лучникові зв'язки, емоційна безпосередність, інтонаційна
і образна виразність викладу, насиченість прислів'ями і
приказками [6, 46].
За словами Л.Регуша, в діалогічному спілкуванні важ!
лива роль належить немовленнєвим емоційно!експре!
сивним компонентам [16, 87].
Психологи розглядають мовлення як процес (М.Жин!
кін) і як діяльність (О.Леонтьєв), як вид специфічної
діяльності людини, що забезпечує спілкування (Л.Вигот!
ський, О.Лурія, О.Люблінська). У психолого!педагогічній
літературі останніх років (О.Свириденко, Т.Пироженко)
переноситься центр ваги з методики розвитку мовлення
на проблему формування мовленнєвого спілкування, що
дає змогу навчити дітей на основі певної комунікативної
ситуації. На їхню думку, розвивати мовленнєве спілкуван!
ня як діяльність означає засвоїти технологію такого нав!
чання, в якому постійно присутнє звертання дійових осіб
одне до одного.
Дидактико!методичний підхід розкриває роль діало!
гічного мовлення у вирішенні завдань різнобічного роз!
витку особистості учня (М.Вашуленко, Л.Варзацька,
Т.Ладиженська, А.Зимульдінова). У методиці навчання
рідної мови аналізується процес формування вих умінь та навичок дітей (Т.Ладиженська, М.Львов,
Л.Варзацька, А.Зимульдінова).
У Державному стандарті початкової загальної освіти
з освітніх галузей розроблено нові підходи до вивчення
української мови як рідної в загальноосвітній школі [1, 3].
Ці підходи ґрунтуються на комунікативно!діяльнісному
характері навчання мови й мовлення (М.Вашуленко,
Л.Варзацька, І.Гудзик), який об'єднує в собі мовленнєвий,
мовний, соціокультурний і діяльнісний аспекти [1; 8; 17].
Дослідники вважають, що рідна мова й мовлення саме
і є тим підґрунтям, на якому можна формувати мовленнєві
уміння дитини, готувати її до життя, навчити висловлю!
вати думку в невимушеній формі, тобто оволодіти мов!
ленням в усьому багатстві мовних засобів (М.Вашуленко,
О.Савченко).
У теоретичній і практичній дидактиці важливим зав!
данням вважається формування діалогічного мовлення на
основі тексту. Незважаючи на те, що проблемі навчання
діалогічного мовлення в теорії приділяється багато уваги,
все ж його методичні аспекти, як і прикладна технологія
розвитку діалогу, залишаються недостатньо розкритими.
Питання методики навчання діалогічного мовлення
досліджувалося такими вченими, як Е.Пелихата, В.Скалкін,
А.Зимульдінова та ін. [8; 13; 18].
Аналіз педагогічного досвіду, який ми вивчали в за!
гальноосвітніх школах Львівської області, засвідчив, що
вчителі недостатньо орієнтуються у формуванні вмінь та
навичок діалогічного мовлення на основі тексту. Вони
мотивують це відсутністю методичних посібників, реко!
мендацій, оскільки на сьогодні вони є застарілими.
за діалогічним мовленням учнів на
уроках української мови в 2–4 класах загальноосвітніх
шкіл Львівського регіону, проведення педагогічного експе!
рименту в трьох його формах – констатувальному, навчаль!
ному та підсумковому – засвідчило спонтанний (стихійний)
рівень володіння учнів уміннями діалогічного мовлення.
Як засвідчують анкетування вчителів шкіл Львівської
області, бесіди з ними, аналіз учнівських відповідей на
уроках української мови, у практиці роботи вчителів
переважає навчання граматики мови, а спілкуванню
належить другорядне місце. Вчителі відзначали в анкетах,
що вони проводять з учнями бесіди, однак переважно
репродуктивного змісту. Вони відчувають складності
у проведенні діалогу як вправляння, оскільки відсутня
навчально!методична література з цього питання.
Объяснение: