Составити сенкан до слова "Перемога"

Ніжна, тендітна, надзвичайно вразлива жінка, Леся Українка була ще й по-справжньому мужньою, сильною духом. Важко хворіючи, поетеса, стиснувши зуби, перемагала біль і творила, не припиняла писати. Навіть матері не жалілася вона, була дуже терплячою, переносила страждання, не скаржачись, але той мовчазний біль не вщухав, тож плакала Леся нишком від матері, а мати — ховаючись від неї. Навесні хвороба особливо загострювалась, і молода жінка навіть не могла відчувати тих прекрасних днів, що дарувало тепле весняне сонечко.
Свій страшний біль поетеса виливала в творчості. У поезії «Як дитиною, бувало...», написаній на початку лютого 1897 року, якраз у передчутті весни, ідеться про фізичні й душевні муки ліричної героїні, яка, «хоч в серце біль доходив», не зізнавалась у цьому. Вона була малою горда, сміялася, щоб не плакати. Але тепер, коли сили майже вичерпані й життя на межі, героїня боїться піддаватися безпощадній зброї сміху, бо от-от з її уст зірветься гостра, злобна епіграма, тому, «забувши давню гордість», вона плаче, аби не сміятись. Виходить, що життя грає з людиною в страшні, безглузді жарти, змушуючи ходити по краю прірви, перебувати на межі життя й смерті, що не раз відчувала Л. Українка.
Філософськими роздумами про життя й смерть пройнята поезія «Тиша морська». Авторка використовує художній прийом паралелізму. Зображуючи природу, морську тишу, «ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце», поетеса захоплюється вічною красою золотавих хвиль, їхньою безмежністю, віковою величчю. І здається, ніби по морю пролягає стежечка, якою просувається човник, з його весел спадає щире золото. Душа ліричної героїні, її серце зазнали багато горя в житті, тому прагнуть такого ж спокою, як і золоті морські хвилі. Тому в тексті знаходимо слова, що виражають бажання сісти в цей дивний човен, відштовхнутися від берега й «далеко на схід сонця золотим шляхом по Фактично маленький човник серед моря, стежечка, шлях від сходу сонця до заходу символізують перехід до іншого світу, де немає страждань і мук. У тому світі героїні не страшні ні вітри, ні підводне каміння, вона називає його краєм «вічного проміння». Л. Українка порушує філософську проблему сутності буття, його конечності, проблему життя й смерті. Героїня поезії не боїться смерті, вона сприймає її, як позбавлення від усього страшного й поганого, що довелося перенести за життя, як перехід до нового, кращого етапу, коли тіло не страждає, а душа отримує вічний спокій.
У поезії «Мрії» лірична героїня згадує дитинство, коли її чарували горді, відважні полонені, що мали мужність відмовитися від життя, аби тільки не бути покореними. Такі легенди її захоплювали, такі образи ввижалися в годину гарячки, коли виявляла себе хвороба. І хоч дитинство пройшло, та мрії не зникають, героїня вірна своїм принципам, бо вважає, що кров, пролита за чесний стяг, не марна. У цьому творі надзвичайно тісно переплелися соціальні й особисті мотиви творчості JI. Українки. З одного боку, ми розуміємо, що йдеться про боротьбу з хворобою, а з іншого — бачимо й заклик до суспільної боротьби за краще життя, у якому превалює духовна основа.
Творчість Л. Українки надзвичайно багатогранна, наповнена глибоким змістом, досконала за художньою формою. Тільки людина з великим серцем, чутливою душею могла так писати попри важку. хворобу й страшні випробування. Тож не дарма Лесю Українкою називають мужньою жінкою, що не корилася долі.

Недаремно говорять: «Життя прожити — не поле перейти». І прожити своє життя без помилок не вдається нікому. Хоч існує прислів’я: «На чужих помил­ках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. Можливо, так краще відкладається у голові та серці. Але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. Часто емоції чи незнання справи не дають змоги все обдумати так, як хотілося б. Думаю, що саме емоції, бажання похизува­тися перед товаришами рухали вчинками героя оповідання Є.Гуцала «Сім’я дикої качки». Юрко — міський хлопчик, який кожного літа приїжджає до бабусі в село. Тося — сільська дівчинка. їй дуже цікаво спілкуватися з Юрком, той розповідає про місто різні історії. Дівчинка вірить, не здогадуючись, що всі історії не зовсім правдиві. Одного разу діти побачили, як дика качка вела свій виводок до води. Зворушлива картина. Але в Юрка виникло бажання спіймати таку здобич.Не звертаючи уваги на розпачливий крик качки, він забрав пташенят. Не зважав хлопець і на прохання й пояснення Тосі, чому цього не можна робити. Юр­ко запевняв дівчинку, що буде турбуватися про пташок. А чи потрібна його тур­бота качатам? Звичайно, що ні. Хоча вдома хлопець знайшов ящик, насипав зерна, пташенята гинули на очах. Юркові набридло дивитися на маленьких. Він полишив їх і пішов звати сільських хлопців, щоб похизуватися своїм уловом. Тося вже не могла стримувати свої переживання. Дівчинка забрала знесилених каченят і понесла до води. Юрко не знайшовши пташенят, одразу зрозумів, куди вони поділися. Прибігши в ліс до ставка,хлопці побачили Тосю. Дівчинка, поклавши на воду пташенят, водила руками по воді. Хлопці кинулися їй до але сили покидали каченят.Дуже хочеться вірити, що сім’я дикої качки все ж таки вижила. Юрко запев­няв себе, що вони живі і щасливі. І хоча тепер він точно відчував свою провинні шкодував про скоєне, але виправити помилку вже не міг. Тож недаремно гово­рять: «Сім раз відмір, а один раз відріж». Жахливий вчинок, якому не можна знайти виправдання. Хлопець вчинив не­розсудливо, не прислухався до слів Тосі. Треба любити і берегти природу, при­слухатися до порад друзів. Не можна бавитися пташенятами, їжачками чи будь-якими іншими братами нашими меншими. Ми всі є частинкою природи.