Природа: бузкове небо, рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори, жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш (осіннє листя), Гори над степом удалині стояли білі, Над вершечками, жовтими й зеленими (про ліс поряд), зеленісінька травиця ( у струмку), жовте листя, жовто-зелена тиша осені, жовта акація, тиха червона пісню вечорову, око червоного сонця, «Червоно, підпливаючи рожевим надвечірнім мороком, заходило сонце», червоно-сумне і велике (про сонце), сині птиці (сполохано злетіли поряд), Низькі чорні хмари (повисли над ешелоном, яким Климко повертався додому), А восени встелятиме могилу червоним листям з усіх боків (так Климко думає про вишню, яку він хоче посадити на могилі дядька)
Про одяг і взуття: чорний черевик (про взуття солдата), жовті черевики (дід Бочонки), синій косоворотці (про одяг дід Бочонки), старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра (про одяг Климка), шкіряного картуза з білими молоточками (про картуз дядька Кирила), трояндова червона )сукня (цю святкову сукню продавала вчителька Климка), чорною хустиною (була запнута дівчина на базарі), у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі (цю хустину дівчина на базарі продавала), Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці (так одягався дядько у вихідні і святкові дні, коли вони з Климком йшли на прогулянку)
Про станцію, будинки, предмети: великі різнобарвні квіти: червоне — маки, синє — волошки, жовте — соняхи (про нічні вогні станції), чорними боками (про паровоз), як довга чорна щука (про паровоз), чорною кіптявою (вкриті стіни вагової зсередини і знадвору), червоні райдуги (про світло від «буржуйки»), вишневого кольору чавунної "буржуйки", тирса жовто-медова (нею хлопці посипали підлогу вагової), чорні ночі (під час війни), чорну дучку карабінного дула (про зброю солдата), зеленкуваті галети (дав Климкові солдат), пухка біла нитковина (завжди була у скриньці дядька), зв'язаних докупи білою ниткою (про цукерки), блідо-рожеву холодну серединку (про пізню завʼязь кавунчат), голубою тінню, «чорні, як-вугілля, картоплини», а серединка їх рожева, зелена будка (про хлібовозку), ставали більші й жовтогарячіші (про тінь Климка у проміннях вечірнього сонця), чорну копичку сіна, фарба на ній, весела, голуба (про колиску для Олі), сірими, вицвілими на сонці прилавками (опис прилавків на базарі у Словʼянську), маленьке жовте глеченя ( з молоком принесла тітка Марина Климкові), клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, білою цівкою (потекла на дорогу сіль з пробитого кулею мішка)
Про героїв сині долоні (замерзлого Климка), червоний тугий пружок (залишався на лобі дядька від картуза), червоно блиснувши окулярами» (про відблиск вранішнього сонця у скельцях окулярів солдата), червоних тридцяток (дав дід Бочонок Климкові після загибелі дядька), чорних — їх так і не відмили — дядькових рук (про руки дядька Кирила під час похорону), блідо-рожеві троянди (про румʼянець на щоках вчительки), бузкова сповивачка (в неї загорнута малесенька донечка вчительки), губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові (така бліденька з голоду дитина вчительки), рожеве у сяйві од "буржуйки" волосся (про вчительку), в очах плавали жовті плями (Климко простудився), великі сині очі, червоні по білках (запальні очі Климка); Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках (опис ворожки на базарі), Сіра людська хвиля (кинулася втікати від облави), попливли червоногарячі плями (перед очима смертельно пораненого Климка)
Життя людини нерозривно пов’язана з рідною природою, з землею. Земля — це наша годувальниця. Людина живе і трудиться на ній, ділить з нею радість і горе. Іноді хочеться пройтися тихим кроком, вдивляючись у кожний горбок, кожну травинку, кожну берізку. Багато пережила наша земля весняних злив, якими напувала посіяне зерно, зимових заметілей, які вкривали білими снігами поля і ліси. Скільки земля пережила разом з людиною радості і скільки болю завдають їй бездушні люди, які творять добрі справи! Все може рідна земля зробити для людини. Вона може нагодувати хлібом, напоїти чистою водою, здивувати своєю красою. Ось тільки захистити себе не може.Захист рідної землі — це святий обов’язок всіх. Ми всі у відповіді за природу перед нащадками, перед історією. Людина — частина природи. Іноді він ставить себе сильніше і вище природи. Чи вправі він так робити? Ніколи не потрібно забувати, що людина — старший по розуму, і він повинен піклуватися про все на світі. Сьогодні однією з важливих проблем є загроза екологічної катастрофи.
Не випадково багато люди б’ють на сполох, намагаючись попередити нас про те, що людина — частина природи і, руйнуючи її, він знищує самого себе. Людина спустошує надра землі, вирубують ліси, викидає в атмосферу величезну кількість шкідливих хімічних речовин. І в той же час п’є забруднену воду, харчується продуктами, вирощеними на отруєній землі. Ми рідко замислюємося про те, як все це вплине на наше здоров’я і здоров’я майбутніх поколінь. Нас не цікавить питання, чи надовго вистачить природних ресурсів при такому їх інтенсивному використанні. Адже люди не можуть жити без чистого повітря, чистої води, свіжої зелені, навіть без спілкування зі звірами і птахами. А в гонитві за грошима винищуються багато тварин, знищуються рідкісні рослини.Вчені різних спеціальностей з тривогою зауважують, що тваринний і рослинний світ нашої планети стає біднішим. На Землі вже зникли багато видів рослин і тварин.
Ми часом забуваємо, що природа — це і джерело натхнення. Уявіть собі поета, який ніколи не чув спів пташок і дзюрчання струмка, не милувався сходом або заходом сонця, красою квітки. Так, напевно, і не стане поет справжнім поетом, якщо не зможе любити природу, не зможе дивуватися й захоплюватися нею так, як це робив М. Рыленков. Він вважав, що природа і людина невіддільні, але треба пам’ятати, що
Вона віддасть нам все-бери, але не уродуй Відомою краси для суєтних витівок…
І тягне нас побути наодинці з природою,Як заглянути в очі своєї наставниці.Немає сумніву, що матеріальні втрати в результаті варварського поводження з природою можуть бути підраховані. Набагато важче підрахувати духовні втрати, які відображаються на характері людей, їх мисленні, ставленні до навколишнього світу і до собі подібних. Людина руйнує природу власними руками. Він знищує все, що він бачить, що йому більше подобається. А адже ставлення до природи, до землі визначає духовний рівень людей.
Бездуховне ставлення до життя, коли людина живе за принципом «після нас хоч потоп», егоїзм, байдужість може призвести до духовної деградації.
Кожен з нас повинен бути не тільки господарем, але і вірним другом природи. І тільки тоді вона зможе відкрити свої комори, обдарувати здоров’ям, дати все необхідне для людини. Думка про те, що людина не повинен воювати з природою, що вона не ворог йому, бо він сам є частина її, стала нині очевидною. Вірно зауважив Н. Рыленков:Боротьба з природою? Ні, мені страшно чути це.Боротьбу ведуть з ворогом, а нам природа — мати.
Любов’ю до неї запалено в нас те джерело світла,
Який стільки таємниць допоміг нам розгадати.
Гармонія людини і природи виявляється обов’язковою умовою продовження життя на Землі. Ця гармонія допомагає в наші дні протистояти руйнівній натиску на людську душу ненависті, жорстокості, байдужості.
Відповідь:
Природа: бузкове небо, рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори, жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш (осіннє листя), Гори над степом удалині стояли білі, Над вершечками, жовтими й зеленими (про ліс поряд), зеленісінька травиця ( у струмку), жовте листя, жовто-зелена тиша осені, жовта акація, тиха червона пісню вечорову, око червоного сонця, «Червоно, підпливаючи рожевим надвечірнім мороком, заходило сонце», червоно-сумне і велике (про сонце), сині птиці (сполохано злетіли поряд), Низькі чорні хмари (повисли над ешелоном, яким Климко повертався додому), А восени встелятиме могилу червоним листям з усіх боків (так Климко думає про вишню, яку він хоче посадити на могилі дядька)
Про одяг і взуття: чорний черевик (про взуття солдата), жовті черевики (дід Бочонки), синій косоворотці (про одяг дід Бочонки), старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра (про одяг Климка), шкіряного картуза з білими молоточками (про картуз дядька Кирила), трояндова червона )сукня (цю святкову сукню продавала вчителька Климка), чорною хустиною (була запнута дівчина на базарі), у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі (цю хустину дівчина на базарі продавала), Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці (так одягався дядько у вихідні і святкові дні, коли вони з Климком йшли на прогулянку)
Про станцію, будинки, предмети: великі різнобарвні квіти: червоне — маки, синє — волошки, жовте — соняхи (про нічні вогні станції), чорними боками (про паровоз), як довга чорна щука (про паровоз), чорною кіптявою (вкриті стіни вагової зсередини і знадвору), червоні райдуги (про світло від «буржуйки»), вишневого кольору чавунної "буржуйки", тирса жовто-медова (нею хлопці посипали підлогу вагової), чорні ночі (під час війни), чорну дучку карабінного дула (про зброю солдата), зеленкуваті галети (дав Климкові солдат), пухка біла нитковина (завжди була у скриньці дядька), зв'язаних докупи білою ниткою (про цукерки), блідо-рожеву холодну серединку (про пізню завʼязь кавунчат), голубою тінню, «чорні, як-вугілля, картоплини», а серединка їх рожева, зелена будка (про хлібовозку), ставали більші й жовтогарячіші (про тінь Климка у проміннях вечірнього сонця), чорну копичку сіна, фарба на ній, весела, голуба (про колиску для Олі), сірими, вицвілими на сонці прилавками (опис прилавків на базарі у Словʼянську), маленьке жовте глеченя ( з молоком принесла тітка Марина Климкові), клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, білою цівкою (потекла на дорогу сіль з пробитого кулею мішка)
Про героїв сині долоні (замерзлого Климка), червоний тугий пружок (залишався на лобі дядька від картуза), червоно блиснувши окулярами» (про відблиск вранішнього сонця у скельцях окулярів солдата), червоних тридцяток (дав дід Бочонок Климкові після загибелі дядька), чорних — їх так і не відмили — дядькових рук (про руки дядька Кирила під час похорону), блідо-рожеві троянди (про румʼянець на щоках вчительки), бузкова сповивачка (в неї загорнута малесенька донечка вчительки), губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові (така бліденька з голоду дитина вчительки), рожеве у сяйві од "буржуйки" волосся (про вчительку), в очах плавали жовті плями (Климко простудився), великі сині очі, червоні по білках (запальні очі Климка); Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках (опис ворожки на базарі), Сіра людська хвиля (кинулася втікати від облави), попливли червоногарячі плями (перед очима смертельно пораненого Климка)
Пояснення:
Объяснение:
Життя людини нерозривно пов’язана з рідною природою, з землею. Земля — це наша годувальниця. Людина живе і трудиться на ній, ділить з нею радість і горе. Іноді хочеться пройтися тихим кроком, вдивляючись у кожний горбок, кожну травинку, кожну берізку. Багато пережила наша земля весняних злив, якими напувала посіяне зерно, зимових заметілей, які вкривали білими снігами поля і ліси. Скільки земля пережила разом з людиною радості і скільки болю завдають їй бездушні люди, які творять добрі справи! Все може рідна земля зробити для людини. Вона може нагодувати хлібом, напоїти чистою водою, здивувати своєю красою. Ось тільки захистити себе не може.Захист рідної землі — це святий обов’язок всіх. Ми всі у відповіді за природу перед нащадками, перед історією. Людина — частина природи. Іноді він ставить себе сильніше і вище природи. Чи вправі він так робити? Ніколи не потрібно забувати, що людина — старший по розуму, і він повинен піклуватися про все на світі. Сьогодні однією з важливих проблем є загроза екологічної катастрофи.
Не випадково багато люди б’ють на сполох, намагаючись попередити нас про те, що людина — частина природи і, руйнуючи її, він знищує самого себе. Людина спустошує надра землі, вирубують ліси, викидає в атмосферу величезну кількість шкідливих хімічних речовин. І в той же час п’є забруднену воду, харчується продуктами, вирощеними на отруєній землі. Ми рідко замислюємося про те, як все це вплине на наше здоров’я і здоров’я майбутніх поколінь. Нас не цікавить питання, чи надовго вистачить природних ресурсів при такому їх інтенсивному використанні. Адже люди не можуть жити без чистого повітря, чистої води, свіжої зелені, навіть без спілкування зі звірами і птахами. А в гонитві за грошима винищуються багато тварин, знищуються рідкісні рослини.Вчені різних спеціальностей з тривогою зауважують, що тваринний і рослинний світ нашої планети стає біднішим. На Землі вже зникли багато видів рослин і тварин.
Ми часом забуваємо, що природа — це і джерело натхнення. Уявіть собі поета, який ніколи не чув спів пташок і дзюрчання струмка, не милувався сходом або заходом сонця, красою квітки. Так, напевно, і не стане поет справжнім поетом, якщо не зможе любити природу, не зможе дивуватися й захоплюватися нею так, як це робив М. Рыленков. Він вважав, що природа і людина невіддільні, але треба пам’ятати, що
Вона віддасть нам все-бери, але не уродуй Відомою краси для суєтних витівок…
І тягне нас побути наодинці з природою,Як заглянути в очі своєї наставниці.Немає сумніву, що матеріальні втрати в результаті варварського поводження з природою можуть бути підраховані. Набагато важче підрахувати духовні втрати, які відображаються на характері людей, їх мисленні, ставленні до навколишнього світу і до собі подібних. Людина руйнує природу власними руками. Він знищує все, що він бачить, що йому більше подобається. А адже ставлення до природи, до землі визначає духовний рівень людей.
Бездуховне ставлення до життя, коли людина живе за принципом «після нас хоч потоп», егоїзм, байдужість може призвести до духовної деградації.
Кожен з нас повинен бути не тільки господарем, але і вірним другом природи. І тільки тоді вона зможе відкрити свої комори, обдарувати здоров’ям, дати все необхідне для людини. Думка про те, що людина не повинен воювати з природою, що вона не ворог йому, бо він сам є частина її, стала нині очевидною. Вірно зауважив Н. Рыленков:Боротьба з природою? Ні, мені страшно чути це.Боротьбу ведуть з ворогом, а нам природа — мати.
Любов’ю до неї запалено в нас те джерело світла,
Який стільки таємниць допоміг нам розгадати.
Гармонія людини і природи виявляється обов’язковою умовою продовження життя на Землі. Ця гармонія допомагає в наші дні протистояти руйнівній натиску на людську душу ненависті, жорстокості, байдужості.