Вісім століть тому, в 1187 році, було створено Слово о полку Ігоревім геніальне патріотичний твір російської літератури. Поема Давньої Русі присвячена не одній з перемог, яких багато знало російське зброю, а невдалому походу князя Ігоря Святославовича на половців У 1184 під проводом Святослава об'єднаними зусиллями російських князів половці були розбиті і небезпека, здавалося б, надовго відступила від російської землі. Однак князь Ігор не міг брати участь у поході, бо похід почався навесні, і ожеледиця перешкодила його кінному війську приїхати вчасно. Ігор дуже важко переживав цю невдачу, тому в 1185 році він кидається в похід проти половців, не запитавши дозволу у Святослава. Цим він сподівався, мабуть, відвоювати у половців втрачену Тьмутаракань. Сміливість і любов до батьківщини зіткнулися в характері Ігоря. У поході він діяв з винятковою відвагою, але він не зміг відмовитися від прагнення до особистої слави, і це привело його до поразки. Вперше за всю історію боротьби з половцями російські князі Ігор і його брат Всеволод опинилися в полоні. Після поразки половці, зібравши весь свій народ, стали розоряти Російську землю, а князі були зайняті сварками. Слово о полку Ігоревім було безпосереднім відгуком на події Ігоревого походу. Воно було закликом до припинення княжих усобиць, до об'єднання проти половців. Автор Слова дивиться в очі небезпеки, бачить перед собою всю Русь, яка страждає від вікових усобиць князів і набігів половців. Хоча автор і пише про поразку, в Слові немає і тіні зневіри. Слово о полку Ігоревім це заклик до єднання. Письменник прихильник сильної княжої влади, яка була б здатна приборкати сваволю дрібних князів. Центр єдиної Русі він бачить у Києві. Князь Святослав уявляється йому як сильний і грізний володар. У Слові ми бачимо образ князя, який втілює собою ідею сильної князівської влади. Свій заклик до єднання, своє почуття єдності батьківщини письменник втілив у конкретному образі Руської землі. Героєм Слова є не який-небудь із князів, а російський народ. До неї звернені всі почуття автора. Образ батьківщини протиставлений образу пустельній половецької степу країні незнаної, її горбах, болотам, грязьовим місцях. Руська земля для автора це не тільки земля, не тільки російська природа, російські міста, це, в першу чергу, народ, її населяє. Творець Слова розповідає праці орачів, про дружин російських воїнів, які оплакують своїх чоловіків, він говорить про горе всього російського народу після поразки. У цій поемі письменник охоплює події російського життя за півтора століття, постійно звертаючись до нових джерел. Автор Слова о полку Ігоревім малює дивно живий образ Руської землі. Створюючи Слово, він окинув поглядом всю Русь цілком, об'єднав у своєму описі і російську природу, людей, історію. У своїй поемі він обгорнув великі простори Руської землі Дон, Волга, Дніпро, Дунай, Західна Двіна, Донецьк, Курськ, Київ, Чернігів. Любов до батьківщини надихала автора Слова о полку Ігоревім. Вона ж зробила його твір безсмертним. Слово о полку Ігоревім перейнято глибоким почуттям, теплим і ніжним і сильним почуттям любові до батьківщини. Справжній сенс Слова о полку Ігоревім полягав у тому, щоб об'єднати громадську думку проти феодальних розбратів князів. Завданням Слова було не тільки військове, а й ідейне згуртування всіх кращих російських людей навколо думки про єдність Руської землі.
Образ Михайлика розкривається різними засобами: тут використовується і самохарактеристика і розповідь інших про вчинки Михайлика, про ставлення до нього батьків, дядька Себастіяна тощо. Михайлик — простий сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий — йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися від дорослих. Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда Дем’яна, любимої ним бабусі, Михайлик бачить світ саме крізь призму цих казок і розповідей. Він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі, любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші… Світ для нього — це дивне видіння, дійсність часто в його схвильованій уяві переплітається з чарівною казкою-мрією чи романтичною легендою. Він чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому весняному небі і з подивом заглядає до гніздечка лісової куріпки, де лежать безпомічні пташенята, Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться за перо письменника, починає писати п’єси. Спочатку Михайлик багато перечитав їх, особливо таких, де є стрілянина. А потім і сам заходів написати п’єсу. Гумористичні сцени весь час перемежовуються з ліричними. Вони пропускаються крізь світосприймання хлопчика, У Михайлика можна багато чого повчитися: селянської ґрунтовності, природної, від батька-матері засвоювання мудрості, щирості й відкритості, усього того, що протистоїть «хворобі віку» — холодноокості. Стельмахів Михайлик налаштований на казкове сприйняття світу, це поетична душа, яку «видіння казки» не раз бере на свої крила. Подорослівши, Михайлик (чия мрія стати письменником таки збулася) мав підстави сказати про пору власного дитинства, як про «по-своєму прекрасний час». Передусім тому, що попри тяжкі нестатки звідав він і радість спілкування з людською дорогою і красою, вбираючи в свою душу отой самий лад хліборобського життя, хай і порушений гострими соціальними катаклізмами
