Переказ тексту Рабиня
Довго, ритмічно гойдалися ноші. Потім Настю підхопили міцні руки й понесли до палацу. Вона не оглядалась, не бачила, скільки проминули високих покоїв. Настю поклали на низький і м’який диван. Носії беззвучно вислизнули. Дівчина лишилася на самоті.
Щойно Настю продали. Що відчувала вона, коли сиділа на терезах? Тепер вона не людина, а рабиня. Її зважили на терезах і купили за гроші.
Кімната була невелика, напівтемна. На візерунчастій стелі зображено зорі й багатокутники. Двері низькі й склепінчасті. У вікнах – кольорові шибки.
На кам’яній долівці – килим на всю кімнату. Вздовж стін – дивани. Посередині – маленький восьминогий столик, не вищий від звичайного дзиґлика. Кілька строкатих подушок. От і все.
Клітка. Чепурна, барвиста клітка. З неї не вирватися на волю.
Як божевільна, Настя схопилася й припала до вікна. Воно виходило в сад. Міцні кам’яні мури свідчили про неможливість втечі.
Настині думки запрацювали гостро й напружено. Мовчати! Удавано скоритись! А коли обізнається зі звичаями татар, заговорить по-татарськи, тоді втекти, привести козаків і стерти із землі оцю в’язницю!
І плакала в розкішній клітці, і билась об грати вікон Гюль-Хуррем, Троянда Щастя. Так прозвали Настю людолови.

Поэзия Василя Симоненко - настоящий гимн Родине - Украине, гимн неутомимым рукам матери, гимн очарования любви. Поэт словно находится в другом, только ему известном мире, где вместе идут «и будни и праздники» любви, где «сквозь века» слышится голос великого Кобзаря, где ласковой улыбкой улыбается ему мать. Но одновременно этот мир знаком каждому из нас, поэтому такими близкими становятся стихи В. Симоненко. Имея горячее сердце и искреннюю душу, хочется занять все накругы, поделиться своей радостью, своим счастьем. И именно это слышится мне в стихах В. Симоненко, посвященные любви: ... Буду ждать каждого часа В далеком или близком края Одну тебя, тебя единую Маленькую милую девушку мою («Я не умру от отчаяния и муки ...») Так, для любви расстояние не имеет значения. Главное, чтобы пришла любимая, а все остальное - неважно. Нельзя забыть эти строки, потому что они открывают красоту человеческой души, искренность человеческих отношений. Любовь для Симоненко - это чудо, которое подвластно только двум, и потому говорит автор: Пусть досада или гнев теплится Пусть до слез я тебя Озлю Ты для меня не только мечта, Я живой тебя люблю. («Тишина и гром») Любовь, делают мир лучше, ведь когда ты влюблен, то и облачный день кажется солнечным, улыбается все вокруг, встречаешь повсюду лишь кротких людей. Возникающие из глубины души волшебные чувства, изменяя отношение к окружающему, изменяя мир, который всегда благословляет и «солнце, встает, и сердце, что любит. Но любовь - это не только всегдашнее счастье. Бывает в жизни все бывает и в любви все: Есть в любви и будни, и праздники, Есть в нем и радость, и сожаление, ибо нельзя жизни спрятать По розовых иллюзий вуаль («Есть в любви и будни, и праздники») Но нельзя убить живые чувства, и ничто в мире не может уничтожить любовь, «мелочные облачка образы» никогда не закроют солнца от влюбленных. Пишет Василий Симоненко: ? Все равно я люблю твои глаза И волосы у тебя печально («Тишина и гром») И я верю, что так оно и есть, потому невозможно не верить этим искренним словам, которые, кажется, доносятся из самой глубины души, заставляя всех переживать такие же чувства, которые испытывает и сам лирический герой, за фигурой которого я вижу автора. И звучат знакомые слова, волнующие до боли: Нет, я бы не стал тебя огнем жечь, С тобой расквитался без сожаления: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю («Если бы тебе желал я слез и муки ...») Но любовь для Василия Симоненко - это не только чувства к любимой. Любовь всеобьемна, она вмещает в себя также и любовь к матери, и любовь к родной земле, ибо она, «как солнце, мира открывает безграничную величие человеческой красоты. Как просто и одновременно сзакрутилдетективную рассказывает В. Симоненко о своей матери: Я такую тебя всегда вижу, Образ в сердце такой несу - Материнская любовь горячую И души красоту («Матери») Мама всегда охранять покой своего сына: и в годы детства, и во взрослом возрасте, ведь сын или дочь навсегда останутся для матери маленькими детишками. И хотя «черные шелковые косы припорошила уже седина», хотя «легкие морщины лица покрыли», но они только к лицу матерям, подчеркивая их замечательную красоту. А сколько любви слышится в строках о родную Украину, сколько радости от того, что она сумела отстоять свою свободу! Каждую секунду поэт и мысленно, и в действиях вместе со своей Родиной, даже Когда сквозь отчаяние випнуться надежды И загудят на ветру степном, Я тогда с твоим именем радуюсь И скучаю именем твоим («Украине») Но настоящий шедевр поэзии В. Симоненко - стихотворение «Лебеди материнства». Это стихотворение о сказке из «материнской доброй лаской» в глазах, о матери, которая нежно баюкает своего сына, говоря: Можешь, выбирать друзей и жену, Выбрать нельзя только Родину. Можно выбрать друга и по духу брата, Но нельзя Родине выбирать. Так, Родина действительно единственная в мире, как и мать. Именно им, по моему мнению, любящим и любимым, и посвящает Василий Симоненко свои стихи. Мне кажется, что и к матери, и к Родине, и, конечно, к любимой, можно отнести его слова: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю.

Чи спростилися би стосунки

Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.

Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.

Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?

Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!