1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... 2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. 3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... 4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього! 5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. 6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав! Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
ЕЧОРИН — главный персонаж романа М.Ю.Лермонтова «Герой нашего времени» (1838-1840). Современники, в том числе Белинский, в значительной степени отождествляли П. с Лермонтовым. Между тем автору важно было отмежеваться от своего героя. По словам Лермонтова, П.— портрет, составленный из пороков целого поколения — «в полном их развитии». Вполне понятно, почему «Журнал П.» для Лермонтова — «чужое произведение». Если не лучшей, то центральной его частью являются дневниковые записи П., озаглавленные «Княжна Мери». Нигде П. так не соответствует образу, раскрытому автором в предисловии. «Княжна Мери» появилась позже всех остальных повестей. Предисловие, которое Лермонтов написал для второго издания романа, своей критической остротой прежде всего связано с этой повестью. Герой, которого он представляет читателю, — это именно тот П., каким он показан на страницах «Княжны Мери». Критический пафос последнего периода жизни Лермонтова в этой повести проявился особенно ярко. На характер главного героя, очевидно, повлияла разновременность написания повестей. Сознание Лермонтова очень быстро изменялось. Изменялся и его герой. П. в «Княжне Мери» уже не совсем тот, что появляется сперва в «Бэле», затем в «Фаталисте». В конце работы над романом П.обрел ту выразительность, которая должна была довершить обещанный портрет. Действительно, в «Княжне Мери» он предстает в самом неприглядном свете. Конечно, это натура волевая, глубокая, демоническая. Но так его можно воспринимать только глазами юной княжны Мери и ослепленного им Грушницкого. Тот незаметно для себя подражает П., потому он так уязвим и смешон для П. Между тем даже этот Грушницкий, ничтожество, по мнению П., вызывает у него чувство зависти. И одновременно сколько храбрости выказал П. в кульминационный момент дуэли, зная, что его собственный пистолет не заряжен. П. и впрямь проявляет чудеса выдержки. И читатель уже теряется: да кто же он — этот герой нашего времени? Интрига исходила от него, а когда жертва запуталась, он как будто и не виноват.П. называют странным человеком все персонажи романа. Лермонтов уделил много внимания человеческим странностям. В П. он суммирует все свои наблюдения. Странность П. как бы ускользает от определения, потому мнения о нем окружающих полярны. Он завистлив, зол, жесток. Вместе с тем великодушен, иногда добр, то есть поддаться доброму чувству, благородно защищает княжну от посягательств толпы. Он безупречно честен наедине с собой, умен. П.— талантливый писатель. Лермонтов приписывает замечательную «Тамань» его небрежному перу, щедро делясь с героем лучшей частью своей души. В результате читатели как бы привыкают многое извинять»Шв., а кое-что и вовсе не замечать. Белинский защищает П. и фактически оправдывает его, поскольку «в самых пороках его проблескивает что-то великое». Но все доводы критика скользят по поверхности печоринско-го характера.
2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.
3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...
4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!
5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху.
6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.