ответ:Гаррієт Елізабет Бічер Стоу народилася 14 червня 1811 року в Личфилде, штат Коннектикут. Її батько, відомий проповідник Лаймен Бічер, виховував дітей в дусі фанатичною пуританської побожності. Після переїзду сім'ї в Цинциннаті Гаррієт друкує в місцевому журналі «Нарис з новоанглийский життя» (1834 г.). Під час поїздки в Кентуккі вперше стикнулася з рабством негрів. У 1836 р вийшла заміж за викладача духовної семінарії Келвіна Стоу. Сімейне життя була обтяжена бідністю, постійним хворобою, нескінченними домашніми клопотами (у подружжя Стоу було шестеро дітей). Проте Бічер Стоу продовжує літературну роботу.
Останні романи і повісті: «Моя дружина і я» (1871 г.), «Біло рожева тиранія» (1871 г.), «Ми і наші сусіди" (1875 г.), «Сім'я Погенак» (1878 г.) - не користувалися популярністю, відлякуючи читачів надлишком трагічних подій і смертей. Останні роки життя Бічер Стоу провела в добровільному самоті на своїй віллі у Флориді. Письменниця померла в США 1 липня 1896 р Будинок в Брансуїке, штат Мен, де була написана «Хатина дядька Тома», знаходиться в списку пам'яток США.
«Ти братові своєму смерть віщуєш?» «Що ж, їх сила в карі, а моя в змаганні.» «Я не тобі те крикнула, Гелено. Була я в той час новонарожденна і криком болю світ новий стрічала. Я бачила: Паріс на нас не глянув, устами тільки привітав троянців. Я бачила, як на його думки сандалія червона наступила. Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,- за жрицею рокована йде жертва!» Розвіяв вітер золотеє пасмо твого волосся. «Мчить Арес неситий на поводі Кіпрідинім, як огир в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» - волала я і бачила: на морі вже чорні кораблі багряну хвилю стернами різали, вітрила рвались… На шоломах у вояків ахейських тряслися грізно гриви…» «Пробач мені, сестричко, я не можу тепер з тобою говорити. Бачиш, тепер пишу я книгу, на розмові я мушу бути з яснокудрим богом.» «Бо я його любила. Ті дари - то все, що міг Долон Кассандрі дати. Чому ж я мала б і того зрікатись? Він щиро те давав, а я те брала, щоб мати спогад про хвилини щастя, бо звала я, їх небагато буде. Дивись: і досі золота гадючка мені правицю обвиває так, як спогад в'ється коло мого серця… (Показує обручку на руці вище ліктя). Долон не винен. Винні сії очі, не вмів їх погляд мовити: «Кохаю», хоч від кохання серце розривалось. Боявся їх Долон. Він сам казав, що вбили щастя наше тії очі холодними і твердими мечами. Вони однакові були, незмінні перед богами і перед коханим. Не міг Долон очей тих подолати, не міг він погляду їх одвернути від таємниці до живого щастя. І знала я, іцо в сих моїх очах моя недоля, тільки що робити? Хіба осліпнути? Бо де візьметься у птиці віщої коханий погляд голубки, що воркує. Поліксена дивиться їй в очі. Поліксене! Не придивляйся до моїх очей. Не говори до мене, не питай нічого, нічогісінько. Ти знаєш, тебе я над усіх сестер злюбила. Не говори до мене.»
ответ:Гаррієт Елізабет Бічер Стоу народилася 14 червня 1811 року в Личфилде, штат Коннектикут. Її батько, відомий проповідник Лаймен Бічер, виховував дітей в дусі фанатичною пуританської побожності. Після переїзду сім'ї в Цинциннаті Гаррієт друкує в місцевому журналі «Нарис з новоанглийский життя» (1834 г.). Під час поїздки в Кентуккі вперше стикнулася з рабством негрів. У 1836 р вийшла заміж за викладача духовної семінарії Келвіна Стоу. Сімейне життя була обтяжена бідністю, постійним хворобою, нескінченними домашніми клопотами (у подружжя Стоу було шестеро дітей). Проте Бічер Стоу продовжує літературну роботу.
Останні романи і повісті: «Моя дружина і я» (1871 г.), «Біло рожева тиранія» (1871 г.), «Ми і наші сусіди" (1875 г.), «Сім'я Погенак» (1878 г.) - не користувалися популярністю, відлякуючи читачів надлишком трагічних подій і смертей. Останні роки життя Бічер Стоу провела в добровільному самоті на своїй віллі у Флориді. Письменниця померла в США 1 липня 1896 р Будинок в Брансуїке, штат Мен, де була написана «Хатина дядька Тома», знаходиться в списку пам'яток США.
Объяснение:
«Що ж, їх сила в карі, а моя в змаганні.»
«Я не тобі те крикнула, Гелено.
Була я в той час новонарожденна
і криком болю світ новий стрічала.
Я бачила: Паріс на нас не глянув,
устами тільки привітав троянців.
Я бачила, як на його думки
сандалія червона наступила.
Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,-
за жрицею рокована йде жертва!»
Розвіяв вітер золотеє пасмо
твого волосся. «Мчить Арес неситий
на поводі Кіпрідинім, як огир
в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» -
волала я і бачила: на морі
вже чорні кораблі багряну хвилю
стернами різали, вітрила рвались…
На шоломах у вояків ахейських
тряслися грізно гриви…»
«Пробач мені, сестричко, я не можу
тепер з тобою говорити. Бачиш,
тепер пишу я книгу, на розмові
я мушу бути з яснокудрим богом.»
«Бо я його любила. Ті дари -
то все, що міг Долон Кассандрі дати.
Чому ж я мала б і того зрікатись?
Він щиро те давав, а я те брала,
щоб мати спогад про хвилини щастя,
бо звала я, їх небагато буде.
Дивись: і досі золота гадючка
мені правицю обвиває так,
як спогад в'ється коло мого серця…
(Показує обручку на руці вище ліктя).
Долон не винен. Винні сії очі,
не вмів їх погляд мовити: «Кохаю»,
хоч від кохання серце розривалось.
Боявся їх Долон. Він сам казав,
що вбили щастя наше тії очі
холодними і твердими мечами.
Вони однакові були, незмінні
перед богами і перед коханим.
Не міг Долон очей тих подолати,
не міг він погляду їх одвернути
від таємниці до живого щастя.
І знала я, іцо в сих моїх очах
моя недоля, тільки що робити?
Хіба осліпнути? Бо де візьметься
у птиці віщої коханий погляд
голубки, що воркує.
Поліксена дивиться їй в очі.
Поліксене!
Не придивляйся до моїх очей.
Не говори до мене, не питай
нічого, нічогісінько. Ти знаєш,
тебе я над усіх сестер злюбила.
Не говори до мене.»