Дитинство — весела і щаслива пора. Адже в дитинстві найменші події здаються значними і великими пригодами. Так відбувається і в повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки», яку я прочитав з великим задоволенням.
Це яскрава і цікава оповідь про пригоди двох товаришів під час літніх канікул. Герої твору Іван Рень та Павлуша Завгородній ніколи не скаржилися на те, що їм нудно. У них ніколи не виникало питання про те, куди себе подіти і куди прикласти свої сили. Хлопчаки постійно щось вигадували і не сиділи на місці. Їхні голови напружено працювали над тим, яку б ще цікаву «штуку утнути», і «штуки» ці виходили у них занадто добре.
Наприклад, взяти хоча б намір товаришів прокласти у селі лінію метро і зробити декілька станцій з цікавими назвами: «Крива груша», «Клуня» тощо. І це була не лише мрія, бо енергійні винахідники, не відкладаючи, узялися копати тунель, який проліг під свинарником. Але хлопці чогось не врахували і стеля тунелю не витримала п’ятипудової плямистої свині на прізвисько Манюня. Вона з тріском провалилася у вириту товаришами яму. Ця невдача примусила друзів на деякий час забути про свої витівки, але зовсім ненадовго.
Потім Ява (Іван) та Павлуша вирішили влаштувати бій биків і стати тореадорами. Кандидатуру колгоспного бугая хлопці відкинули одразу, адже його боявся навіть зоотехнік. Ще один кандидат, цап Жора, був для товаришів несерйозним суперником. Врешті-решт тореадори зупинили свій вибір на корові з дивним ім’ям Контрибуція. Та дарма, що Ява і Павлуша махали перед очами корови червоним килимком, що тягали її за вуха і штовхали — Контрибуція ніяк не хотіла ставати до бою. Тоді Ява розлютився і боляче вдарив корову по губі. Тут і почалася справжня корида: ображена корова миттєво відреагувала і невезучий тореадор опинився високо над землею. А за мить товариші щодуху тікали від Контрибуції, доки не забігли у болото, де й чекали, доки розлючена тварина не заспокоїться.
Та дозвілля непосидючих друзів обмежувалося не тільки клопотом для дорослих та їхніми витівками. Ява та Павлуша були сміливими і добрими хлопчиками. Наприклад, коли друзі почули, як у колодязі скиглить цуценя, вони одразу ж кинулися його рятувати.
Від пригод друзів та їхніх однокласників у мене залишилися незабутні світлі враження, адже книга В. Нестайка сповнена дитячими фантазіями, теплом і добрим гумором. Мабуть, і в самого автора було незабутнє та веселе дитинство, бо тільки людина, яка у своїй пам’яті зберегла найкращі миттєвості дитячих років, могла написати такий чудовий твір, як «Тореадори з Васюківки».
Сколько существует человечество, столько продолжаются споры о духовное и материальное в жизни человека. К сожалению, в наше прагматичное время духовность отходит на второй план, но материальное не может вытеснить влечение человека к прекрасному, не может убить настоящих чувств, потому что на страже духовности стоит творчество настоящих художников.
Лина Васильевна Костенко всей своей жизнью и творчеством доказывает, что человек должен иметь крылья, которые вознесут ее над обыденностью, дадут ощущение полета.
Настоящий художник сумеет найти поэтические образы в самых обыденных вещах. Находясь ранней весной в Польше, Лина Костенко залюбовалась могучим природным явлением: на реке Одре что снимался лед. Казалось, зима еще не сказала своего последнего слова, и не успела огледіться, как проснулись деревья и на Одре лед потемнел». Буйно ломилась лед крошился лед, и вот «на последней льдине одинокая чайка плывет». Куда она разогналась, что будет, как почти прозрачную льдину «размоет вода весенняя», и этот неуверенный приют затрещит, відломиться и уйдет под воду? И зачем свободной птичьи почву под ногами, если она имеет широкие и сильные крылья? Картина могучего ледохода и образ бесстрашного крылатого птицы стали основой первого в диптихе стихотворения Лины Костенко «Чайка на льдине». Второе произведение «Крылья» стал логическим продолжением первого, ведь писательница вновь возвращается к образу птицы, который будет жить в небе, если не будет земли, не будет иметь богатства, «то будет воля», а облака в вышине развеют ощущение одиночества. «А как же человек? А что же человек?» — тревожно звучат риторические вопросы. Поэтесса знает ответ. Человек
Живет на земле. Сама не летает. А крылья имеет. А крылья имеет!
Крылья — это правда, честность, доверие, вечное стремление, искренность, щедрость. У кого-то они созданы из песни, у кого — то- с надежды или поэзии и мечты, и в любом случае «Человек якобы не летает... А крылья имеет. А крылья имеет!» Последние слова стихотворения, звучащие рефреном, утверждают позицию поэтессы: человек должен иметь крылья, чтобы вознестись над обыденностью, чтобы материальное не ослепило ей глаза, не уничтожило личность каждого из нас.
Дитинство — весела і щаслива пора. Адже в дитинстві найменші події здаються значними і великими пригодами. Так відбувається і в повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки», яку я прочитав з великим задоволенням.
Це яскрава і цікава оповідь про пригоди двох товаришів під час літніх канікул. Герої твору Іван Рень та Павлуша Завгородній ніколи не скаржилися на те, що їм нудно. У них ніколи не виникало питання про те, куди себе подіти і куди прикласти свої сили. Хлопчаки постійно щось вигадували і не сиділи на місці. Їхні голови напружено працювали над тим, яку б ще цікаву «штуку утнути», і «штуки» ці виходили у них занадто добре.
Наприклад, взяти хоча б намір товаришів прокласти у селі лінію метро і зробити декілька станцій з цікавими назвами: «Крива груша», «Клуня» тощо. І це була не лише мрія, бо енергійні винахідники, не відкладаючи, узялися копати тунель, який проліг під свинарником. Але хлопці чогось не врахували і стеля тунелю не витримала п’ятипудової плямистої свині на прізвисько Манюня. Вона з тріском провалилася у вириту товаришами яму. Ця невдача примусила друзів на деякий час забути про свої витівки, але зовсім ненадовго.
Потім Ява (Іван) та Павлуша вирішили влаштувати бій биків і стати тореадорами. Кандидатуру колгоспного бугая хлопці відкинули одразу, адже його боявся навіть зоотехнік. Ще один кандидат, цап Жора, був для товаришів несерйозним суперником. Врешті-решт тореадори зупинили свій вибір на корові з дивним ім’ям Контрибуція. Та дарма, що Ява і Павлуша махали перед очами корови червоним килимком, що тягали її за вуха і штовхали — Контрибуція ніяк не хотіла ставати до бою. Тоді Ява розлютився і боляче вдарив корову по губі. Тут і почалася справжня корида: ображена корова миттєво відреагувала і невезучий тореадор опинився високо над землею. А за мить товариші щодуху тікали від Контрибуції, доки не забігли у болото, де й чекали, доки розлючена тварина не заспокоїться.
Та дозвілля непосидючих друзів обмежувалося не тільки клопотом для дорослих та їхніми витівками. Ява та Павлуша були сміливими і добрими хлопчиками. Наприклад, коли друзі почули, як у колодязі скиглить цуценя, вони одразу ж кинулися його рятувати.
Від пригод друзів та їхніх однокласників у мене залишилися незабутні світлі враження, адже книга В. Нестайка сповнена дитячими фантазіями, теплом і добрим гумором. Мабуть, і в самого автора було незабутнє та веселе дитинство, бо тільки людина, яка у своїй пам’яті зберегла найкращі миттєвості дитячих років, могла написати такий чудовий твір, як «Тореадори з Васюківки».
Сколько существует человечество, столько продолжаются споры о духовное и материальное в жизни человека. К сожалению, в наше прагматичное время духовность отходит на второй план, но материальное не может вытеснить влечение человека к прекрасному, не может убить настоящих чувств, потому что на страже духовности стоит творчество настоящих художников.
Лина Васильевна Костенко всей своей жизнью и творчеством доказывает, что человек должен иметь крылья, которые вознесут ее над обыденностью, дадут ощущение полета.
Настоящий художник сумеет найти поэтические образы в самых обыденных вещах. Находясь ранней весной в Польше, Лина Костенко залюбовалась могучим природным явлением: на реке Одре что снимался лед. Казалось, зима еще не сказала своего последнего слова, и не успела огледіться, как проснулись деревья и на Одре лед потемнел». Буйно ломилась лед крошился лед, и вот «на последней льдине одинокая чайка плывет». Куда она разогналась, что будет, как почти прозрачную льдину «размоет вода весенняя», и этот неуверенный приют затрещит, відломиться и уйдет под воду? И зачем свободной птичьи почву под ногами, если она имеет широкие и сильные крылья? Картина могучего ледохода и образ бесстрашного крылатого птицы стали основой первого в диптихе стихотворения Лины Костенко «Чайка на льдине». Второе произведение «Крылья» стал логическим продолжением первого, ведь писательница вновь возвращается к образу птицы, который будет жить в небе, если не будет земли, не будет иметь богатства, «то будет воля», а облака в вышине развеют ощущение одиночества. «А как же человек? А что же человек?» — тревожно звучат риторические вопросы. Поэтесса знает ответ. Человек
Живет на земле.
Сама не летает.
А крылья имеет.
А крылья имеет!
Крылья — это правда, честность, доверие, вечное стремление, искренность, щедрость. У кого-то они созданы из песни, у кого — то- с надежды или поэзии и мечты, и в любом случае «Человек якобы не летает... А крылья имеет. А крылья имеет!» Последние слова стихотворения, звучащие рефреном, утверждают позицию поэтессы: человек должен иметь крылья, чтобы вознестись над обыденностью, чтобы материальное не ослепило ей глаза, не уничтожило личность каждого из нас.