Https://crs.ul.com/en/comics-soul-online-video

 Є правдавні скарби, які намертво лежать у землі. Але є і живі скарби, що передаються з покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належить і лірична пісня. Україну не можна уявити без пісні. Скільки вона має чудових перлин-пісень - багатих, цікавих за змістом і мистецькою формою.   Ось одна з них - "Віє вітер на долину".   Глибоким смутком пройнята ця лірична пісня. У ній ідеться про дівчину, яка вийшла заміж у чужий край. Але "з'ізджається рід до роду на любу розмову". Брат запитує свою сестру, як їй живеться.
               Ти, сестро, небого,               Чи привикла там жити,               Де ворогів много?
   І лине сумна оповідь сестри, яка живе "поміж ворогами", "як у полі криниченька". Нелегке це життя, безрадісне, бо
                ... хто іде, а хто їде -                 Водиці нап'ється,                А із мене, нещасної,                Хто хоче сміється
   Згадує вона вогник рідної хати і батьківський поріг, батька й матір, радіного брата. І дівчина доходить висновку, що немає "роду рідного, як брат сестриці" і кращих "над отця та неньку".   Але така вже доля всіх дівчат: ставши дорослими, вони виходять заміж, і, за  звичаєм, залишають рідну домівку.
               Ой роде ж, мій роде,               Ой роде ж мій милий,               Розійшлися по Вкраїні,               Як туманець синій    Та, на жаль, не всім щастить у подружньому житті. Часто-густо молоді жінки стикаються із непорозумінням, грубістю свекора й свекрухи, інших членів родини чоловіка. Тому й "ворогів много", як співається у цій зворушливій, сумній пісні. І єдине, що зігріває молоду жінку, - це згадки про свою колишню родину та сподівання на взаєморозуміння з чоловіком, бо ж "нема в світі вірнішого та над дружиноньку". Адже тепер тільки він може захистити її від лихослів'я та знущань.   Чарівна, але водночас сумна, ця пісня давно стала улюбленою і полонить душу й серце багатьох поколоінь людей

Своїм багатим обдаруванням і титанічною діяльністю І. Франко залишив такі духовні скарби в історії української літератури, що сьогодні й уявити її без них просто неможливо. Серед прозової спадщини особливо яскраво виділяється його повість «Захар Беркут», створена у 1883 році. У цій історичній повісті розповідається про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від монголо-татарської навали. У творі виведено чимало дійових осіб. Але найбільше мені сподобався Максим — молодший син Захара Беркута. Це сміливий і відважний юнак, справжній патріот своєї вітчизни. Коли монголо-татари напали на Руську землю, у перших рядах її захисників був Максим, хоч він і був сином ватажка тухольської громади Захара Беркута. У цім першім нерівнім бою загинуло багато воїнів-тухольців, а поранений непритомний Максим потрапляє у полон до монголів. Він тяжко переживає своє становище і радий був би краще вмерти, ніж потрапити у полон. Але так склалася доля. Боярин Тугар Вовк пропонує зберегти Максимові життя за вільний вихід монголів з котловини. Але гордий Максим відмовляється від цієї пропозиції. Він, як і його батько Захар Беркут, не може пристати на таку умову — ціною власного життя випустити з пастки ворогів. Хоч він і розуміє, що «життя в неволі нічого не варте, краще смерть», проте відданість батьківщині і народові дають йому сили винести всі муки, не заплямувати своєї честі, честі сім'ї, народу. Кохана дівчина Максима Мирослава теж пропонувала йому вибратися із монгольського табору, переодягнувшись у її одяг і показавши перстень-перепустку монгольській варті. Але Максим відкидає і цю пропозицію: врятувати своє життя, ризикуючи життям коханої, він, звичайно, не погоджується. Мужній, сміливий, гордий Максим, безперечно, не може не сподобатись. А безмежну відданість батьківщині, народові, кришталеву чесність й чистоту, які мав Максим, хотів би виховати в собі кожний з нас.