Природа: бузкове небо, рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори, жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш (осіннє листя), Гори над степом удалині стояли білі, Над вершечками, жовтими й зеленими (про ліс поряд), зеленісінька травиця ( у струмку), жовте листя, жовто-зелена тиша осені, жовта акація, тиха червона пісню вечорову, око червоного сонця, «Червоно, підпливаючи рожевим надвечірнім мороком, заходило сонце», червоно-сумне і велике (про сонце), сині птиці (сполохано злетіли поряд), Низькі чорні хмари (повисли над ешелоном, яким Климко повертався додому), А восени встелятиме могилу червоним листям з усіх боків (так Климко думає про вишню, яку він хоче посадити на могилі дядька)
Про одяг і взуття: чорний черевик (про взуття солдата), жовті черевики (дід Бочонки), синій косоворотці (про одяг дід Бочонки), старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра (про одяг Климка), шкіряного картуза з білими молоточками (про картуз дядька Кирила), трояндова червона )сукня (цю святкову сукню продавала вчителька Климка), чорною хустиною (була запнута дівчина на базарі), у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі (цю хустину дівчина на базарі продавала), Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці (так одягався дядько у вихідні і святкові дні, коли вони з Климком йшли на прогулянку)
Про станцію, будинки, предмети: великі різнобарвні квіти: червоне — маки, синє — волошки, жовте — соняхи (про нічні вогні станції), чорними боками (про паровоз), як довга чорна щука (про паровоз), чорною кіптявою (вкриті стіни вагової зсередини і знадвору), червоні райдуги (про світло від «буржуйки»), вишневого кольору чавунної "буржуйки", тирса жовто-медова (нею хлопці посипали підлогу вагової), чорні ночі (під час війни), чорну дучку карабінного дула (про зброю солдата), зеленкуваті галети (дав Климкові солдат), пухка біла нитковина (завжди була у скриньці дядька), зв'язаних докупи білою ниткою (про цукерки), блідо-рожеву холодну серединку (про пізню завʼязь кавунчат), голубою тінню, «чорні, як-вугілля, картоплини», а серединка їх рожева, зелена будка (про хлібовозку), ставали більші й жовтогарячіші (про тінь Климка у проміннях вечірнього сонця), чорну копичку сіна, фарба на ній, весела, голуба (про колиску для Олі), сірими, вицвілими на сонці прилавками (опис прилавків на базарі у Словʼянську), маленьке жовте глеченя ( з молоком принесла тітка Марина Климкові), клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, білою цівкою (потекла на дорогу сіль з пробитого кулею мішка)
Про героїв сині долоні (замерзлого Климка), червоний тугий пружок (залишався на лобі дядька від картуза), червоно блиснувши окулярами» (про відблиск вранішнього сонця у скельцях окулярів солдата), червоних тридцяток (дав дід Бочонок Климкові після загибелі дядька), чорних — їх так і не відмили — дядькових рук (про руки дядька Кирила під час похорону), блідо-рожеві троянди (про румʼянець на щоках вчительки), бузкова сповивачка (в неї загорнута малесенька донечка вчительки), губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові (така бліденька з голоду дитина вчительки), рожеве у сяйві од "буржуйки" волосся (про вчительку), в очах плавали жовті плями (Климко простудився), великі сині очі, червоні по білках (запальні очі Климка); Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках (опис ворожки на базарі), Сіра людська хвиля (кинулася втікати від облави), попливли червоногарячі плями (перед очима смертельно пораненого Климка)
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Відповідь:
Природа: бузкове небо, рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори, жовтих воронів із жовтими горобцями впереміш (осіннє листя), Гори над степом удалині стояли білі, Над вершечками, жовтими й зеленими (про ліс поряд), зеленісінька травиця ( у струмку), жовте листя, жовто-зелена тиша осені, жовта акація, тиха червона пісню вечорову, око червоного сонця, «Червоно, підпливаючи рожевим надвечірнім мороком, заходило сонце», червоно-сумне і велике (про сонце), сині птиці (сполохано злетіли поряд), Низькі чорні хмари (повисли над ешелоном, яким Климко повертався додому), А восени встелятиме могилу червоним листям з усіх боків (так Климко думає про вишню, яку він хоче посадити на могилі дядька)
Про одяг і взуття: чорний черевик (про взуття солдата), жовті черевики (дід Бочонки), синій косоворотці (про одяг дід Бочонки), старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра (про одяг Климка), шкіряного картуза з білими молоточками (про картуз дядька Кирила), трояндова червона )сукня (цю святкову сукню продавала вчителька Климка), чорною хустиною (була запнута дівчина на базарі), у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі (цю хустину дівчина на базарі продавала), Дядько Кирило, в білих напрасованих брюках, білих паруси нових черевиках і блакитній сорочці (так одягався дядько у вихідні і святкові дні, коли вони з Климком йшли на прогулянку)
Про станцію, будинки, предмети: великі різнобарвні квіти: червоне — маки, синє — волошки, жовте — соняхи (про нічні вогні станції), чорними боками (про паровоз), як довга чорна щука (про паровоз), чорною кіптявою (вкриті стіни вагової зсередини і знадвору), червоні райдуги (про світло від «буржуйки»), вишневого кольору чавунної "буржуйки", тирса жовто-медова (нею хлопці посипали підлогу вагової), чорні ночі (під час війни), чорну дучку карабінного дула (про зброю солдата), зеленкуваті галети (дав Климкові солдат), пухка біла нитковина (завжди була у скриньці дядька), зв'язаних докупи білою ниткою (про цукерки), блідо-рожеву холодну серединку (про пізню завʼязь кавунчат), голубою тінню, «чорні, як-вугілля, картоплини», а серединка їх рожева, зелена будка (про хлібовозку), ставали більші й жовтогарячіші (про тінь Климка у проміннях вечірнього сонця), чорну копичку сіна, фарба на ній, весела, голуба (про колиску для Олі), сірими, вицвілими на сонці прилавками (опис прилавків на базарі у Словʼянську), маленьке жовте глеченя ( з молоком принесла тітка Марина Климкові), клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, білою цівкою (потекла на дорогу сіль з пробитого кулею мішка)
Про героїв сині долоні (замерзлого Климка), червоний тугий пружок (залишався на лобі дядька від картуза), червоно блиснувши окулярами» (про відблиск вранішнього сонця у скельцях окулярів солдата), червоних тридцяток (дав дід Бочонок Климкові після загибелі дядька), чорних — їх так і не відмили — дядькових рук (про руки дядька Кирила під час похорону), блідо-рожеві троянди (про румʼянець на щоках вчительки), бузкова сповивачка (в неї загорнута малесенька донечка вчительки), губеняти, не червоні, а синюваті, ожинові (така бліденька з голоду дитина вчительки), рожеве у сяйві од "буржуйки" волосся (про вчительку), в очах плавали жовті плями (Климко простудився), великі сині очі, червоні по білках (запальні очі Климка); Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках (опис ворожки на базарі), Сіра людська хвиля (кинулася втікати від облави), попливли червоногарячі плями (перед очима смертельно пораненого Климка)
Пояснення:
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза