Жив собі колись в одному селі чоловік на ім’я Генгоро. І був у нього дивовижний барабан. Ударить він у той барабан з одного боку, скаже: «Носе, витягуйся!» – і ніс видовжується. Вдарить з другого боку, скаже: «Носе, зменшуйся!» – і ніс укорочується. Прийде до нього дівчина на порі й просить: – Пане Генгоро, трохи видовжіть мені носа. Генгоро вдарить по барабану з одного боку, скаже: «Дівочий носе, витягуйся!» – і приплюснутий ніс стає рівненьким. Прийде кирпатий хлопець і просить: – Пане Генгоро, вирівняй мого носа. Генгоро вдарить по барабану з другого боку–і ніс стає рівним. Отим-то всі селяни любили Генгоро, ніхто про нього і слова лихого не казав. Та якось заманулося Генгоро перевірити, наскільки видовжується людський ніс. Він забув про свою обіцянку служити людям тільки на радість, ліг горілиць у лузі на траві та й почав бити в барабан. – Носе, витягуйся! Носе, витягуйся! Ніс Генгоро видовжувався, аж поки сягнув даху високого будинку. Та Генгоро не переставав барабанити: – Носе, витягуйся! Носе, витягуйся! Ніс його уже сягнув гірських вершин. Генгоро стало важко дихати, але він не вгавав: – Носе, витягуйся! Носе, витягуйся! Тепер кінчик носа торкався хмари. Та саме в той час на Небесній Річці будували міст. Якраз тоді, коли там показався ніс Генгоро, теслярі майстрували поруччя. – А от і стовп! Нічого не підозрюючи, вони міцно прив’язали поруччя до носа Генгоро. «Ой, ніс уже не видовжується!» – подумав Генгоро і ще дужче забив у барабан, приказуючи: – Носе, витягуйся! Носе, витягуйся! Однак ніс уже його не слухався. До того ж, його кінчик почав свербіти. «Мабуть, за щось зачепився. Треба вкоротити і перевірити»,– вирішив Генгоро. – Носе, зменшуйся! Носе, зменшуйся! І ніс почав укорочуватися – та водночас Генгоро завис над землею. – Ой, що це таке? Хтось тримає мене за ніс! Треба поспішати! Генгоро несамовито бив у барабан і швидко піднявся понад хмари. Міст уже був готовий, теслярі пішли. – Який дурень прив’язав мене тут?! Генгоро розплутав мотузку – і полетів з моста сторчголов. – Рятуйте! Рятуйте! – закричав він і шубовснув у велике озеро. Захлинаючись водою, Генгоро насилу виплив і раптом відчув, що став легеньким-легесеньким. «Ну, дякувати долі, живий!» – подумав він. Справді, він урятувався, але перетворився у карася. Ось чому ще й тепер в озері Біва живе риба «генгоробуна» – карась «генгоро».
Особый светлый образ русской женщины дан в "Слове" в лице Ярославны, жены князя Игоря. "Плач" Ярославны передан в духе народной поэзии.Этот прием подчеркивает народность Ярославны. Этот удивительный образ стал символом русской земли, родины,матери, любви-так много объединяет в себе русская княгиня. Её устами говорит простая русская женщина, горячо любящая своего мужа, тоскующая в разлуке с ним и горюющая о том, что он ранен и в плену. Её обращение к природе за придает пленным силы и им бежать.Но Ярославна не только любящая жена, силе любви которой подчиняется сама природа, оберегающая Игоря во время бегства из плена. Она в тоже время и патриотка,болеющая душой за воинов,которые ушли в поход с её мужем.Для Ярославны поражение русских воинов-большое личное несчастье.
