Рассказ начат в конце июля — начале августа 1959 года в посёлке Черноморском на западе Крыма, куда Солженицын был приглашён друзьями по казахстанской ссылке супругами Николаем Ивановичем и Еленой Александровной Зубовыми, которые поселились там в 1958 году. Рассказ закончен в декабре того же года.
Солженицын передал рассказ Твардовскому 26 декабря 1961 года. Первое обсуждение в журнале состоялось 2 января 1962 года. Твардовский считал, что это произведение не может быть напечатано. Рукопись осталась в редакции. Узнав, что цензура вырезала из «Нового мира» (1962, № 12) воспоминания Вениамина Каверина о Михаиле Зощенко, Лидия Чуковская записала в своём дневнике 5 декабря 1962 года:
…А вдруг и Солженицына вторую вещь не напечатают? Мне она полюбилась более первой. Та ошеломляет смелостью, потрясает материалом, — ну, конечно, и литературным мастерством; а «Матрёна»… тут уже виден великий художник, человечный, возвращающий нам родной язык, любящий Россию, как Блоком сказано, смертельно оскорблённой любовью. <…> Вот и сбывается пророческая клятва Ахматовой:
И мы сохраним тебя, русская речь,
Великое русское слово.
Сохранил — возродил — з/к Солженицын[2].
После успеха рассказа «Один день Ивана Денисовича» Твардовский решился на повторное редакционное обсуждение и подготовку рассказа к печати. В те дни Твардовский записал в своём дневнике:
К сегодняшнему приезду Солженицына перечитал с пяти утра его «Праведницу». Боже мой, писатель. Никаких шуток. Писатель, единственно озабоченный выражением того, что у него лежит «на базе» ума и сердца. Ни тени стремления «попасть в яблочко», потрафить, облегчить задачу редактора или критика, — как хочешь, так и выворачивайся, а я со своего не сойду. Разве что только дальше могу пойти[3].
Название «Матрёнин двор» предложено Александром Твардовским перед публикацией и утверждено в ходе редакционного обсуждения 26 ноября 1962 года:
«Название не должно быть таким назидательным», — аргументировал Александр Трифонович. «Да, не везёт мне у вас с названиями», — отозвался, впрочем довольно добродушно, Солженицын[4].
Рассказ был опубликован в январской тетради «Нового мира» за 1963 год (страницы 42—63) вместе с рассказом «Случай на станции Кочетовка»[5] под общей шапкой «Два рассказа»[6].
В отличие от первого опубликованного произведения Солженицына — «Один день Ивана Денисовича», в целом положительно принятого критикой, «Матрёнин двор» вызвал волну споров и дискуссий в советской прессе. Позиция автора в рассказе оказалась в центре критической дискуссии на страницах «Литературной России» зимой 1964 года. Её началу послужила статья молодого писателя Л. Жуховицкого «Ищу соавтора!».
В 1989 году «Матрёнин двор» стал первой после многолетнего замалчивания публикацией текстов Александра Солженицына в СССР. Рассказ был напечатан в двух номерах журнала «Огонёк» (1989, № 23, 24) огромным тиражом более 3 миллионов экземпляров. Солженицын объявил публикацию «пиратской», так как она была осуществлена без его согласия.
9 Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів Серед нестримних вод розбурханих морів Безпечно ловить птиць, величних альбатросів, Що люблять пролітати слідами кораблів
Альбатрос - величний птах, володар морських просторів, що супроводжував кораблі. А на палубі він мав вигляд безпорадного птаха.
На палубу несуть ясних висот владику. І сумлінно тягне він приборкане крило, Що втратило свою колишню міць велику, Мов серед буйних вод поламане весло
Поступово образ альбатроса переріс у романтичний образ - символ поета і його долі у людському вирі життя.
Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар, мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі.
Поет не знаходив розуміння серед людей і тому не міг злетіти думкою.
Композиційна єдність твору досягла за до центрального образу альбатроса, що став образом-символом. Тому і протиставлені тут реальний і символічний план вираження: альбатрос і матроси, поет і юрба. З образом альбатроса пов'язане все піднесене, він у центрі уваги, автор захоплювався ним і висловив йому співчуття .
10 - Декаданс (від франц. decadence — занепад, розклад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, що виявилося в літературі, мистецтві, культурі. Песимістичні настрої, характерні для другої половини XIX — початку XX ст., були пов’язані з дефіцитом духовності у прагматичному буржуазному суспільстві та передчуттям соціоісторичних катастроф — революцій, масштабних війн, що спіткали людство на початку XX ст.
11 - “Альбатрос” аналіз Рік написання – 1842 Цикл – “Сплін та ідеал” Тема: Показ людини, яка відрізняється від суспільства. Поет – мішень в суспільстві в яке всі хочуть потрапити Ідея: Поет доносить до читача, як суспільство ставитися до людини (особливої) Художні засоби “Альбатрос” Епітет “крилатий велетень”, великі білі крила, розбитого, немічний, прекрасний Символи у вірші “Альбатрос” Альбатрос, тобто сам поет – це світ прекрасного, добра. Моряки – зло, символ людства, яке пливе на своєму судні у безмежжі всесвіту. Море – символізує життя; корабель, човен – людську долю; грім, гроза, блискавка – життєві негаразди. В «Альбатросі» стверджується божественна сила мистецтва, з найбільшою повнотою втілена у постаті поета. Автор оспівує душу, що прагне високого ідеалу, краси. У поета, як у альбатроса, “міць велика”, але його намагаються приборкати. Він не може протистояти суспільству, як птиця натовпу матросів. Натовп не розуміє його. І тут зло перемагає добро. Але прекрасне завжди вище за потворне, навіть коли гине. Мистецтво та особистість вищі за натовп. Очевидно, мрії альбатроса залишаться “сумними думками” поета. Надії немає: серед всіх присутніх не виявилося нікого, хто б зупинив дурні розваги або хоча б засудив їх. Таке суспільство ніколи не буде ідеальним, та й не хоче воно прагнути до цього. Чітко простежується схожість долі птиці і долі поета. Це сильний птах з великими крилами, він може підніматися високо і довго триматися в небі. Альбатроса можна назвати мандрівником, який знаходиться у важких і небезпечних мандрах, адже він літає над розбурханим морем. Читаючи поезію Шарля Бодлера, в багатьох віршах відчувається смуток і якась безвихідь, ці почуття часто супроводжували поета в його житті. Він мріяв про світле і прекрасне, але романтична мрія так і залишилася для нього недосяжною.
Рассказ начат в конце июля — начале августа 1959 года в посёлке Черноморском на западе Крыма, куда Солженицын был приглашён друзьями по казахстанской ссылке супругами Николаем Ивановичем и Еленой Александровной Зубовыми, которые поселились там в 1958 году. Рассказ закончен в декабре того же года.
Солженицын передал рассказ Твардовскому 26 декабря 1961 года. Первое обсуждение в журнале состоялось 2 января 1962 года. Твардовский считал, что это произведение не может быть напечатано. Рукопись осталась в редакции. Узнав, что цензура вырезала из «Нового мира» (1962, № 12) воспоминания Вениамина Каверина о Михаиле Зощенко, Лидия Чуковская записала в своём дневнике 5 декабря 1962 года:
…А вдруг и Солженицына вторую вещь не напечатают? Мне она полюбилась более первой. Та ошеломляет смелостью, потрясает материалом, — ну, конечно, и литературным мастерством; а «Матрёна»… тут уже виден великий художник, человечный, возвращающий нам родной язык, любящий Россию, как Блоком сказано, смертельно оскорблённой любовью. <…> Вот и сбывается пророческая клятва Ахматовой:
И мы сохраним тебя, русская речь,
Великое русское слово.
Сохранил — возродил — з/к Солженицын[2].
После успеха рассказа «Один день Ивана Денисовича» Твардовский решился на повторное редакционное обсуждение и подготовку рассказа к печати. В те дни Твардовский записал в своём дневнике:
К сегодняшнему приезду Солженицына перечитал с пяти утра его «Праведницу». Боже мой, писатель. Никаких шуток. Писатель, единственно озабоченный выражением того, что у него лежит «на базе» ума и сердца. Ни тени стремления «попасть в яблочко», потрафить, облегчить задачу редактора или критика, — как хочешь, так и выворачивайся, а я со своего не сойду. Разве что только дальше могу пойти[3].
Название «Матрёнин двор» предложено Александром Твардовским перед публикацией и утверждено в ходе редакционного обсуждения 26 ноября 1962 года:
«Название не должно быть таким назидательным», — аргументировал Александр Трифонович. «Да, не везёт мне у вас с названиями», — отозвался, впрочем довольно добродушно, Солженицын[4].
Рассказ был опубликован в январской тетради «Нового мира» за 1963 год (страницы 42—63) вместе с рассказом «Случай на станции Кочетовка»[5] под общей шапкой «Два рассказа»[6].
В отличие от первого опубликованного произведения Солженицына — «Один день Ивана Денисовича», в целом положительно принятого критикой, «Матрёнин двор» вызвал волну споров и дискуссий в советской прессе. Позиция автора в рассказе оказалась в центре критической дискуссии на страницах «Литературной России» зимой 1964 года. Её началу послужила статья молодого писателя Л. Жуховицкого «Ищу соавтора!».
В 1989 году «Матрёнин двор» стал первой после многолетнего замалчивания публикацией текстов Александра Солженицына в СССР. Рассказ был напечатан в двух номерах журнала «Огонёк» (1989, № 23, 24) огромным тиражом более 3 миллионов экземпляров. Солженицын объявил публикацию «пиратской», так как она была осуществлена без его согласия.
Сюжет
1 б 2б 3в 4а 5а 6в 7б 8а
9 Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів Серед нестримних вод розбурханих морів Безпечно ловить птиць, величних альбатросів, Що люблять пролітати слідами кораблів
Альбатрос - величний птах, володар морських просторів, що супроводжував кораблі. А на палубі він мав вигляд безпорадного птаха.
На палубу несуть ясних висот владику. І сумлінно тягне він приборкане крило, Що втратило свою колишню міць велику, Мов серед буйних вод поламане весло
Поступово образ альбатроса переріс у романтичний образ - символ поета і його долі у людському вирі життя.
Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар, мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі.
Поет не знаходив розуміння серед людей і тому не міг злетіти думкою.
Композиційна єдність твору досягла за до центрального образу альбатроса, що став образом-символом. Тому і протиставлені тут реальний і символічний план вираження: альбатрос і матроси, поет і юрба. З образом альбатроса пов'язане все піднесене, він у центрі уваги, автор захоплювався ним і висловив йому співчуття .
10 - Декаданс (від франц. decadence — занепад, розклад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, що виявилося в літературі, мистецтві, культурі. Песимістичні настрої, характерні для другої половини XIX — початку XX ст., були пов’язані з дефіцитом духовності у прагматичному буржуазному суспільстві та передчуттям соціоісторичних катастроф — революцій, масштабних війн, що спіткали людство на початку XX ст.
11 - “Альбатрос” аналіз Рік написання – 1842 Цикл – “Сплін та ідеал” Тема: Показ людини, яка відрізняється від суспільства. Поет – мішень в суспільстві в яке всі хочуть потрапити Ідея: Поет доносить до читача, як суспільство ставитися до людини (особливої) Художні засоби “Альбатрос” Епітет “крилатий велетень”, великі білі крила, розбитого, немічний, прекрасний Символи у вірші “Альбатрос” Альбатрос, тобто сам поет – це світ прекрасного, добра. Моряки – зло, символ людства, яке пливе на своєму судні у безмежжі всесвіту. Море – символізує життя; корабель, човен – людську долю; грім, гроза, блискавка – життєві негаразди. В «Альбатросі» стверджується божественна сила мистецтва, з найбільшою повнотою втілена у постаті поета. Автор оспівує душу, що прагне високого ідеалу, краси. У поета, як у альбатроса, “міць велика”, але його намагаються приборкати. Він не може протистояти суспільству, як птиця натовпу матросів. Натовп не розуміє його. І тут зло перемагає добро. Але прекрасне завжди вище за потворне, навіть коли гине. Мистецтво та особистість вищі за натовп. Очевидно, мрії альбатроса залишаться “сумними думками” поета. Надії немає: серед всіх присутніх не виявилося нікого, хто б зупинив дурні розваги або хоча б засудив їх. Таке суспільство ніколи не буде ідеальним, та й не хоче воно прагнути до цього. Чітко простежується схожість долі птиці і долі поета. Це сильний птах з великими крилами, він може підніматися високо і довго триматися в небі. Альбатроса можна назвати мандрівником, який знаходиться у важких і небезпечних мандрах, адже він літає над розбурханим морем. Читаючи поезію Шарля Бодлера, в багатьох віршах відчувається смуток і якась безвихідь, ці почуття часто супроводжували поета в його житті. Він мріяв про світле і прекрасне, але романтична мрія так і залишилася для нього недосяжною.