Недавно я прочитала произведение Александра Ивановича Куприна «Куст сирени» . Главная героиня этого произведения Вера Алмазова. Она была женой молодого небогатого офицера, Николая Евграфовича Алмазова. Верочка была для него главной поддержкой и опорой. Но счастлива ли Вера Алмазова? Задавая этот вопрос, нужно задуматься о том, что такое счастье. Каждый человек понимает это по-своему. Для одних – это материальные блага, для других – собственные достижения в науке или творчестве. Для третьих – любовь, благополучие в семье и наличие близкого человека. Я думаю, что настоящее счастье связано с близкими нам людьми. Многие уверены, что они счастливы, потому что обладают чем-либо. Но это не настоящее счастье. Истинное счастье заключается во взаимопонимании людей. Они готовы вместе идти по жизни и вместе преодолевать все трудности, быть верными друг другу и искренними. Но всего этого не возможно добиться без любви. Именно любовь заставляет нас идти на отчаянные подвиги и не жалеть ничего ради своей второй половины. А любовь – это тоже счастье. Вера обладает всем этим. У неё есть любящий муж, он ценит её и уважает. И она его очень любит и ничего для него не жалеет. Благодаря любви и взаимопониганию Верочка и Николай вместе решили свою проблему. Исходя из всего этого, остаётся смело сказать, что Вера Алмазова всё-таки была по-настоящему счастлива.
ответ:У землянці, де зібралось приблизно 30 чоловік Іван Добробут питає капітіна Петра Колодуба про його "внутрішній секрет". Петро відповідає, що його змінив відступ через Десну, коли він познайомився зі старими дідами – рибаками.
Вони відступали вже декілька днів і були останніми хто мав перейти через Десну. Переправити їх мали два діди-рибалки Савко і Платон. Всю дорогу діди між собою обговорювали відступаючих, що вони мали нову форму та не були справжніми солдатами, адже відступали. Діди казали, що справжні солдати мають захищати свій край і людей, а не тікати від смерті, так як кому судилося померти, то смерть його кругом наздожене.
На заперечення Троянди Платон відказав йому, що в того мала душа, якщо страх більший ніж ненависть до ворога. Дід Платон на прощання сказав Колодубу, що не тими вони сповнені емоціями, що в них має бути не жаль та скорбота, а ненависть до ворога і презирство до смерті, адже перемагають горді, а не жалісливі.
Саме ці слова змінили Петра і зробили тим, ким він зараз став. Тепер у Петра є тільки бажання після війни побачити діда Платона, та Іван Добробут сказав, що цьому вже не бути. Коли всі відступаючі пішли, німці сказали перевести їх також через Десну, і коли вони вже були посеред річки, діди по один у одного пробачення і втопили німців, себе і човни. Вижив лиши один Іван Добробут – він був онуком діда Савки. Петро, а з ним і інші солдати встали, преклонили коліна і мовили: "Готові на будь-який огонь!".
Каждый человек понимает это по-своему. Для одних – это материальные блага, для других – собственные достижения в науке или творчестве. Для третьих – любовь, благополучие в семье и наличие близкого человека.
Я думаю, что настоящее счастье связано с близкими нам людьми. Многие уверены, что они счастливы, потому что обладают чем-либо. Но это не настоящее счастье. Истинное счастье заключается во взаимопонимании людей. Они готовы вместе идти по жизни и вместе преодолевать все трудности, быть верными друг другу и искренними. Но всего этого не возможно добиться без любви. Именно любовь заставляет нас идти на отчаянные подвиги и не жалеть ничего ради своей второй половины. А любовь – это тоже счастье.
Вера обладает всем этим. У неё есть любящий муж, он ценит её и уважает. И она его очень любит и ничего для него не жалеет. Благодаря любви и взаимопониганию Верочка и Николай вместе решили свою проблему.
Исходя из всего этого, остаётся смело сказать, что Вера Алмазова всё-таки была по-настоящему счастлива.
ответ:У землянці, де зібралось приблизно 30 чоловік Іван Добробут питає капітіна Петра Колодуба про його "внутрішній секрет". Петро відповідає, що його змінив відступ через Десну, коли він познайомився зі старими дідами – рибаками.
Вони відступали вже декілька днів і були останніми хто мав перейти через Десну. Переправити їх мали два діди-рибалки Савко і Платон. Всю дорогу діди між собою обговорювали відступаючих, що вони мали нову форму та не були справжніми солдатами, адже відступали. Діди казали, що справжні солдати мають захищати свій край і людей, а не тікати від смерті, так як кому судилося померти, то смерть його кругом наздожене.
На заперечення Троянди Платон відказав йому, що в того мала душа, якщо страх більший ніж ненависть до ворога. Дід Платон на прощання сказав Колодубу, що не тими вони сповнені емоціями, що в них має бути не жаль та скорбота, а ненависть до ворога і презирство до смерті, адже перемагають горді, а не жалісливі.
Саме ці слова змінили Петра і зробили тим, ким він зараз став. Тепер у Петра є тільки бажання після війни побачити діда Платона, та Іван Добробут сказав, що цьому вже не бути. Коли всі відступаючі пішли, німці сказали перевести їх також через Десну, і коли вони вже були посеред річки, діди по один у одного пробачення і втопили німців, себе і човни. Вижив лиши один Іван Добробут – він був онуком діда Савки. Петро, а з ним і інші солдати встали, преклонили коліна і мовили: "Готові на будь-який огонь!".
Объяснение: