Одна з основних особливостей літератури XX століття полягає в її нерозривному зв’язку з явищами громадського життя. Міркування про дружбу й любов проходять на тлі соціально-політичних потрясінь і, по суті, невіддільні від міркувань про долі людства в XX столітті. Але у творчості Франсуази Саган тема любові й дружби звичайно залишається в рамках приватного життя людини. Письменниця часто зображує життя паризької богеми, до якого належать багато хто її герої, показує падіння сучасних вдач, тобто обрисовує широке соціальне тло, на якому розвиваються колізії її романів. Вона не включає індивідуальну щиросердечну драму героїв у контекст політичного життя країни. Це їй і не потрібно. Кожний герой, будучи частиною суспільства й існуючи за його законами, сповідаючи мораль легені, бездумного відношення до любові й дружби, до людських відносин, залишається духовно самотній і пожинає плоди свого легкодумства, свого егоїзму й своєї аморальності.
Франсуаза Саган написала свій перший роман в 1954 році. Роман «Здраствуй, смуток» був сприйнятий сучасниками як знамення епохи падіння вдач. У художньому світі Саган немає місця міцної й по-справжньому сильної людської прихильності: зародившись і зміцнівнув, це почуття неодмінно повинне загинути. Йому на зміну приходить інше почуття — почуття смутку й розчарування. Завдяки старанням героїні роману Сесіль, вірна й любляча Ганна залишає її батька й гине від нещасного випадку, а Сесіль знову знаходить відняту в неї радість життя, продовжує існування, повне легкодумства й розваг, але десь глибоко в її свідомості назавжди затаївся смуток. Цей смуток властивий всьому тому поколінню, що зображує Саган, поколінню, що розтрачує свої сили в погоні за задоволеннями й виявляється нездатним до на-вартого почуття.
Жиль Ланибье, молодий і процвітаючий журналіст, герой роману «Небагато сонця в холодній воді», уперше в житті зіштовхується із самовідданою й щирою любов’ю, що вносить у його життя Наталі. І він втрачає цю жінку, піддавшись помилковому почуттю захисту власного достоїнства й бажанню бути незалежним. Франсуаза Саган намагається досліджувати природу любові. Подібно письменникам «загубленого покоління», вона задає собі питання про її духовну або матеріальну сутність. Вона шукає відповіді на питання, що ж таке теперішня любов, де її джерела. Дуже часто духовна близькість героїв тримається на фізичному потязі й іде разом у їм. Той досвід, що поступово накопичують герої, обертається для них передчасним духовним старінням, втратою віри в мрії своєї юності.
Герой Саган споконвічно не здатний сприйняти й оцінити те, що письменниця називає «теперішньою любов’ю» (по-справжньому любить Ганна в романі «Здраствуй, смуток», Наталі — у романі «Небагато сонця в холодній воді»), він повинен пройти певний життєвий шлях, тільки тоді він зможе наблизитися до розуміння любові. У ряді романів Франсуази Саган звучить ще один мотив — мотив піднесеної любові парубка до літньої жінки. У цьому можна доглянути висновок автора про опустошенности молодого покоління, про його тягу до любові, що ніколи не буде задоволенО. В XX столітті відбувся розвиток внутрішньої драми особистості, що і відобразилося в літературі. Трагедія людини, що потерпли зміст свого життя, виявилася однієї з основних художніх моделей літератури. Міркування про дружбу й любов подані в контексті проблеми збереження людини як особистості.
Письменники різних художніх напрямків шукають сенс людського існування саме в цих моральних категоріях, у поняттях дружби й любові. Але можливість моральної перемоги людини пов’язана з його власним вибором, його індивідуальним рішенням.
Русская литература долгий и трудный путь развития. XIX век — время, когда она достигает особого расцвета. Это целая эпоха, характеризуемая великими именами Пушкина и Лермонтова, Гоголя и Тургенева, Некрасова и Л. Толстого, Достоевского и Чехова. Литература XIX века учитывает, продолжает и развивает лучшие традиции, которые были созданы в предшествующие периоды — в древнерусской литературе, в литературе XVIII века. Но именно в XIX веке русская литература, выражая передовые идеи эпохи, приобретает всемирно-историческое значение. М. Горький писал: «Нигде на протяжении неполных ста лет не появлялось столь яркого созвездия великих имен, как в России...
...И все они, правдиво и честно освещая понятое, пережитое ими, говорят: храм русского искусства строен нами при молчаливой народа, народ вдохновлял нас, любите его!
В нашем храме чище и сильнее, чем в других, возглашалось общечеловеческое,— значение русской литературы признано миром, изумленным ее красотой и силой»
Для русской литературы XIX в. был характерен широкий социально-исторический кругозор, мощная обличительная мысль, стремление содействовать пробуждению народа. Вера в могучие силы народа, связь с освободительными движениями обусловливали оптимизм русских писателей, их надежду на победу высоких идеалов добра и справедливости над силами реакции, косности и застоя. Последовательно и настойчиво разоблачая разнообразные «мертвые души», порождаемые самодержавно-крепостническим строем, выдающиеся представители русской классической литературы верили в великое будущее своего народа. Эта вера воодушевляла их на борьбу за осуществление вековых народных стремлений к свободной и счастливой жизни. Поэтому с такой силой пропагандировалась в русской литературе убежденность в решающей роли народа в историческом процессе, так напряженно шел поиск ответов на вопросы: «кто виноват?», «что делать?», «когда же придет настоящий день?».
Утверждая высокие духовные ценности, близкие и дорогие всем людям доброй воли, русские писатели становятся активными участниками сегодняшних идеологических дискуссий, нашими соратниками и союзниками в борьбе за жизнь и мир на земле, благородные идеалы социальной справедливости, за общечеловеческие нормы нравственности. В этом и заключается залог бессмертия классики всегда современной обновляющейся, всегда нужной нам в наших раздумьях, тревогах и надеждах.
Одна з основних особливостей літератури XX століття полягає в її нерозривному зв’язку з явищами громадського життя. Міркування про дружбу й любов проходять на тлі соціально-політичних потрясінь і, по суті, невіддільні від міркувань про долі людства в XX столітті. Але у творчості Франсуази Саган тема любові й дружби звичайно залишається в рамках приватного життя людини. Письменниця часто зображує життя паризької богеми, до якого належать багато хто її герої, показує падіння сучасних вдач, тобто обрисовує широке соціальне тло, на якому розвиваються колізії її романів. Вона не включає індивідуальну щиросердечну драму героїв у контекст політичного життя країни. Це їй і не потрібно. Кожний герой, будучи частиною суспільства й існуючи за його законами, сповідаючи мораль легені, бездумного відношення до любові й дружби, до людських відносин, залишається духовно самотній і пожинає плоди свого легкодумства, свого егоїзму й своєї аморальності.
Франсуаза Саган написала свій перший роман в 1954 році. Роман «Здраствуй, смуток» був сприйнятий сучасниками як знамення епохи падіння вдач. У художньому світі Саган немає місця міцної й по-справжньому сильної людської прихильності: зародившись і зміцнівнув, це почуття неодмінно повинне загинути. Йому на зміну приходить інше почуття — почуття смутку й розчарування. Завдяки старанням героїні роману Сесіль, вірна й любляча Ганна залишає її батька й гине від нещасного випадку, а Сесіль знову знаходить відняту в неї радість життя, продовжує існування, повне легкодумства й розваг, але десь глибоко в її свідомості назавжди затаївся смуток. Цей смуток властивий всьому тому поколінню, що зображує Саган, поколінню, що розтрачує свої сили в погоні за задоволеннями й виявляється нездатним до на-вартого почуття.
Жиль Ланибье, молодий і процвітаючий журналіст, герой роману «Небагато сонця в холодній воді», уперше в житті зіштовхується із самовідданою й щирою любов’ю, що вносить у його життя Наталі. І він втрачає цю жінку, піддавшись помилковому почуттю захисту власного достоїнства й бажанню бути незалежним. Франсуаза Саган намагається досліджувати природу любові. Подібно письменникам «загубленого покоління», вона задає собі питання про її духовну або матеріальну сутність. Вона шукає відповіді на питання, що ж таке теперішня любов, де її джерела. Дуже часто духовна близькість героїв тримається на фізичному потязі й іде разом у їм. Той досвід, що поступово накопичують герої, обертається для них передчасним духовним старінням, втратою віри в мрії своєї юності.
Герой Саган споконвічно не здатний сприйняти й оцінити те, що письменниця називає «теперішньою любов’ю» (по-справжньому любить Ганна в романі «Здраствуй, смуток», Наталі — у романі «Небагато сонця в холодній воді»), він повинен пройти певний життєвий шлях, тільки тоді він зможе наблизитися до розуміння любові. У ряді романів Франсуази Саган звучить ще один мотив — мотив піднесеної любові парубка до літньої жінки. У цьому можна доглянути висновок автора про опустошенности молодого покоління, про його тягу до любові, що ніколи не буде задоволенО. В XX столітті відбувся розвиток внутрішньої драми особистості, що і відобразилося в літературі. Трагедія людини, що потерпли зміст свого життя, виявилася однієї з основних художніх моделей літератури. Міркування про дружбу й любов подані в контексті проблеми збереження людини як особистості.
Письменники різних художніх напрямків шукають сенс людського існування саме в цих моральних категоріях, у поняттях дружби й любові. Але можливість моральної перемоги людини пов’язана з його власним вибором, його індивідуальним рішенням.
Русская литература долгий и трудный путь развития. XIX век — время, когда она достигает особого расцвета. Это целая эпоха, характеризуемая великими именами Пушкина и Лермонтова, Гоголя и Тургенева, Некрасова и Л. Толстого, Достоевского и Чехова. Литература XIX века учитывает, продолжает и развивает лучшие традиции, которые были созданы в предшествующие периоды — в древнерусской литературе, в литературе XVIII века. Но именно в XIX веке русская литература, выражая передовые идеи эпохи, приобретает всемирно-историческое значение. М. Горький писал: «Нигде на протяжении неполных ста лет не появлялось столь яркого созвездия великих имен, как в России...
...И все они, правдиво и честно освещая понятое, пережитое ими, говорят: храм русского искусства строен нами при молчаливой народа, народ вдохновлял нас, любите его!
В нашем храме чище и сильнее, чем в других, возглашалось общечеловеческое,— значение русской литературы признано миром, изумленным ее красотой и силой»
Для русской литературы XIX в. был характерен широкий социально-исторический кругозор, мощная обличительная мысль, стремление содействовать пробуждению народа. Вера в могучие силы народа, связь с освободительными движениями обусловливали оптимизм русских писателей, их надежду на победу высоких идеалов добра и справедливости над силами реакции, косности и застоя. Последовательно и настойчиво разоблачая разнообразные «мертвые души», порождаемые самодержавно-крепостническим строем, выдающиеся представители русской классической литературы верили в великое будущее своего народа. Эта вера воодушевляла их на борьбу за осуществление вековых народных стремлений к свободной и счастливой жизни. Поэтому с такой силой пропагандировалась в русской литературе убежденность в решающей роли народа в историческом процессе, так напряженно шел поиск ответов на вопросы: «кто виноват?», «что делать?», «когда же придет настоящий день?».
Утверждая высокие духовные ценности, близкие и дорогие всем людям доброй воли, русские писатели становятся активными участниками сегодняшних идеологических дискуссий, нашими соратниками и союзниками в борьбе за жизнь и мир на земле, благородные идеалы социальной справедливости, за общечеловеческие нормы нравственности. В этом и заключается залог бессмертия классики всегда современной обновляющейся, всегда нужной нам в наших раздумьях, тревогах и надеждах.