Осінь того року, як завжди, була гнилою, сирою, дощовою. такий самий непогожий настрій був у джонсі, молодої художниці. вона захворіла на пневмонію і цілими днями лежала в ліжку, а перед її очима була глуха стіна. вигляд фарбованого залізного ліжка, цегляної стіни за вікном, що обридла до нестями, ще більше погіршив настрій хворої. вона не спроможна була змінити становище, що склалося: джонсі не могла покинути кімнату хоча б на деякий час. хвороба прикувала її до ліжка, від високої температури у неї паморочилось у голові, темніло в очах, їй здавалося, що вона помирає. доглядала її подруга сью. лікар скав сью: «у неї один шанс. і цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити…» сью всіляко намагалася підбадьорити подругу, виконуючи поради лікаря, алі все було марно. джонсі байдуже дивилася на плющ за вікном, який щодня скидав листя і рахувала ті, що залишилися. вона сказала подрузі, що коли впаде останній листок, вона помре. сью впала у відчай. звісно, тут річ була не в останньому листку плюща, а в навіюванні. сью повірила, що так воно і станеться, і вирішила в жодному разі не підкорятися цьому навіюванню, в яке примусила її повірити хвора джонсі. але як врятувати подругу? як не дати впасти цьому клятому останньому листку? сью вирішила звернутися по до старого художника бермана. у кімнаті у бермана «стояв мольберт із підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра». сью попросила бермана намалювати лист плюща на стіні будинка, що був проти вікна кімнати, де лежала хвора джонсі. спочатку він відмовився, кажучи, що це все примхи, але згодом зрозумів, що все занадто серйозно. наступного дня йшов дощ зі снігом. було холодно і вітряно. проте час узятися за роботу. і берман зробив все вчасно. коли джонсі попросила сью підняти штору, та стомлено послухалась. перед їхніми очима «на цегляній стіні ще виднів листок плюща. один-єдиний. темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі. неймовірна річ! цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер…» це був шедевр бермана, який «у мистецтві був невдахою… весь час він збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним працювати…» зараз перед очима джонсі і сью був справжній шедевр. подібних робіт в його творчому житті ніколи не було. вся сила цього малюнка була в тому, що він врятував життя реальної людини. цей намальований листок дав джонсі надію на одужання. і вона одужала, а берман помер: він наче виконав те, що йому було треба, до чого прагнув усією душею. намалював шедевр і помер. «сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер берман», — сказала сью подрузі. «він хворів тільки два дні. позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. його черевики й одяг геть промокли й були холодні, як лід. ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі…» які ж треба мати високі моральні якості, щоб пожертвувати своїм життям за ради одужання по суті чужої людини! цей листок на цегляній стіні берман намалював тоді, коли вітер зірвав останній листок з плюща. листок бермана став листком надії, сподівань на життя. зрозуміло, що створюючи свій шедевр, старий художник не думав про власну смерть. і для нього цей листок тоді теж був листком надії подробнее - на -
вторая мировая война резко разделила мировоззрение многих миллионов людей на две части: жизнь до войны и после нее. великая отечественная унесла с собой в небытие миллионы душ, переломала немало человеческих судеб и оставила глубокий след в сердцах тех, кому довелось жить в это страшное время и участвовать в кровопролитном помешательстве мирового масштаба. но люди объединились, оставили в стороне свои личные страхи и одержали победу над жестоким врагом. сегодняшнее молодое поколение помнит их подвиг и должно быть им за спокойное настоящее. слушая рассказы бабушек и дедушек об их военном детстве или юношестве, не раз ловишь себя на мысли о том, что, когда войска вторглись на территорию , они были детьми нашего возраста. лучшие молодые годы они провели в обстановке постоянного страха за свою жизнь, за жизнь родных и близких, за судьбу страны… им, юным и красивым, приходилось менять шорты и сарафаны на военную форму, косы и пышные шевелюры – на короткую стрижку, будни и выходные – на тяжелый труд, а родной дом – на землянку или окоп. повседневные мысли заменились на одну-единственную: «все для фронта, все для победы». многие из них так и не увидели больше своих родных и друзей, многие вообще не вернулись с поля боя. и на линии фронта, и в тылу кипела безостановочная работа, постоянная борьба за жизнь и свободу. солдаты, превозмогая неизвестность и сдерживая страх, отгоняли немцев подальше от столицы и шли навстречу смерти. какая же сила любви к родине должна быть, чтобы вступать в схватку с врагом, заведомо превосходящим собственные возможности? ведь уже тогда было известно, что войска и по организации, и по оснащению находились на ступень выше советских, а некоторые солдаты выходили на поле боя с оружием образца 1891 года (об этом мне говорила бабушка). одно слово, единственная мысль – победа – двигала советскими бойцами, вынесшими на своих плечах весь ужас войны. и каждый из них внес лепту в общее дело, каждый из них уже герой, пожизненно или посмертно. не легче приходилось труженикам тыла, в основном, женщинам, подросткам и тем, кто был не в состоянии воевать на фронте. деревни тоже нуждались в рабочей силе, ведь именно сельчане выращивали урожай и обеспечивали армию. на поле боя мужчины спасались от пуль и вражеских мин, а в тылу и в больницах девушки и женщины буквально на руках вынашивали раненных, лечили и перевязывали солдат. матери и хозяйки в опустошенных деревнях боролись с голодом, пытались накормить детей, делили дом и стол с проходящими военными. женщины видели войну изнутри, с тыльной стороны, и их участь справедливо можно сравнить с «мужской» на фронте. нам никогда не понять, как трудно жилось людям в оккупированном ленинграде. мы можем только представлять это по рассказам «блокадников». полуголодным, полуживым горожанам приходилось работать на фабриках, наблюдать, как умирают знакомые и близкие, стоять в длинных очередях за куском хлеба и видеть просящие глаза детей. чтобы хоть как-то прокормиться, люди пробовали все способы. нередко в городе можно было увидеть объявления следующего содержания: «меняю золотые запонки на буханку хлеба», «меняю старинные книги на муку». голод и разруха царила не только в ленинграде, подобные события происходили во многих уголках нашей родины. но, несмотря на все трудности и лишения, народ выстоял, не сломался, не сдался, не отдал страну в руки врага. да, всем было страшно, и невыносимое предчувствие смерти нередко посещало и солдат, и «тыловиков». но люди переступали через себя, изо всех сил боролись за страну, за светлое будущее своих детей и внуков. 9 мая 2005 года в россии будет отмечаться шестидесятая годовщина великой победы. с каждым годом остается все меньше живых свидетелей кровавой схватки, и на торжественный парад почти не приходят ветераны войны. совсем мало будет их майским утром у большого театра – традиционного места встречи победителей. несмотря на это, их дети и внуки, те, за кого проливали кровь солдаты, помянут минутой молчания светлую память погибших героев. мы помним их великий подвиг, их великую победу над врагом, их мужество и самоотверженность. и в наши обязанности входит донести до следующих поколений осознание того, что их беззаботное детство омыто кровью миллионов людей, оставивших свои жизни на поле боя в далеких сороковых годах. за каждый прожитый день, за каждый встреченный рассвет мы должны юных и красивых девушек и парней, которым пришлось сменить шорты и сарафаны на военную форму, косы и пышные шевелюры – на короткую стрижку, будни и выходные – на тяжелый труд, а родной дом – на землянку или окоп. их обожженную молодость уже не вернуть, и дай бог нам и нашим детям не испытать подобного в жизни
