Одном большом городе жила девочка. Ее звали Лиза. У нее были молодые и преуспевающие родители, любящие бабушки и дедушки и множество дядей и теть.Ей очень часто дарили игрушки. Был у нее и кролик который кивал головой, мяукающий котик и другие игрушки, которые разговаривали, пели, смеялись. А еще у нее была Барби принцесса с подружками, Кеном, машиной и специальным барбячьим домиком. Так же имелся набор кукольной косметики и украшений, в общем все то, что просто необходимо иметь современной леди пяти с половиной лет. Ну и конечно же в ее комнате везде сидели огромных размеров плюшевые мишки, зайцы и слоны которых дарили дяди и тети искренне полагая, что чем больше они любят ребенка, тем большего размера должна быть игрушка. Все эти вещи были конечно очень красивые и интересные , но самой любимой игрушкой у Лизы была гусеничка, которую однажды принесла ей мамина подруга. Гусеничка была такая маленькая, что помещалась в кармашек платья или куртки. Лиза не расставалась со своей любимицей. С ней она гуляла, кушала и ходила с детский сад. Ну и конечно спала гусеничка рядом на уголке подушки. Однажды всей семьей они поехали кататься на коньках. На катке было весело и время пролетело незаметно. А когда вернулись домой, то гусенички в кармашке не было. Лиза очень сильно плакала. Папа пытался ее успокоить, обещал купить все, что она захочет, но ей не хотелось ничего. Тогда мама сказала:- Подожди-ка, не плачь, а вдруг она не потерялась, а просто спряталась?- Зачем? - спросила Лиза сквозь слезы.- Ты ведь знаешь, что гусеницы не всегда остаются такими , они однажды должны превратиться в бабочку, а для этого ей надо забраться куда-нибудь где тихо и спокойно- ответила мама. - Но ведь она ла ненастоящей!- Ну и что? Давай немного подождем, вдруг она сама появиться - и мама увела дочку спать два дня, Лиза была очень грустной, потому, что ее любимица не появлялась. Да девочка и не верила, что это возможно, потому что как любой современный ребенок не верила в чудеса. На третий день она проснулась и увидела, что на уголке подушки , где всегда спала гусеничка лежит маленькая бабочка.
«Том сидів смирно, спершися на довгу низьку парту, і нібито старанно читав. Помалу на нього перестали звертати увагу, і клас знову наповнився звичайним гудінням. Тоді хлопець почав нишком поглядати на сусідку. Та помітила це, скривила рота і на хвилину повернулася до нього спиною. Коли ж вона знов обернулась до нього, перед нею лежав персик. Вона відсунула його; Том тихенько поклав його на те саме місце. Вона знов відсунула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик знову на те саме місце, — і вона залишила його там. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть, — у мене є ще». Дівчинка прочитала ці слова, але нічого не відповіла. Тоді він почав малювати на дошці, закриваючи свій малюнок лівою рукою. Деякий час дівчинка вдавала, ніби не помічає цього; але потім в ній почала виявлятися людська цікавість. Хлопець малював собі далі, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала подивитись, що це він малює, але так, щоб не дуже себе видати. Том знов-таки ніби не помітив її цікавості. Нарешті вона здалась і нерішуче ла:
— Покажіть мені!
Том відкрив частину карикатурного будинку з похилою покрівлею і кільцями диму, що виходив з димаря. Дівчинка так зацікавилась його роботою, що забула про все на світі. Коли Том закінчив, вона хвилинку дивилася, потім ла:
— Ох, чудово! Тепер намалюйте людину.
Художник поставив на подвір'ї перед будинком людину, схожу на підйомний кран і таку високу, що вона могла б переступити через будинок. Але дівчинка не була занадто вибаглива. Вежа задовольнилася з тієї потвори ла:
— Як гарно! Тепер намалюйте мене поруч!
Том намалював пісковий годинник, приробив до нього зверху круглий місяць, солом'яні ручки й ніжки і в розчепірені пальці вклав величезне віяло. Дівчинка сказала:
— І це дуже красиво. Хотіла б я вміти малювати!
— Це легко в Том. — Я вас навчу.
— Ну, невже? Коли?
— На великій перерві. Ви підете додому обідати?
— Не піду, якщо хочете.
— Добре. Як вас звуть?
— Беккі Течер. А вас? Ага, я знаю, — Томас Сойєр.
— Мене так звуть перед тим, як карають. Коли я добре поводжуся, мене звуть просто Том. Ви звіть мене Томом, гаразд?
Все эти вещи были конечно очень красивые и интересные , но самой любимой игрушкой у Лизы была гусеничка, которую однажды принесла ей мамина подруга. Гусеничка была такая маленькая, что помещалась в кармашек платья или куртки. Лиза не расставалась со своей любимицей. С ней она гуляла, кушала и ходила с детский сад. Ну и конечно спала гусеничка рядом на уголке подушки. Однажды всей семьей они поехали кататься на коньках. На катке было весело и время пролетело незаметно. А когда вернулись домой, то гусенички в кармашке не было. Лиза очень сильно плакала. Папа пытался ее успокоить, обещал купить все, что она захочет, но ей не хотелось ничего. Тогда мама сказала:- Подожди-ка, не плачь, а вдруг она не потерялась, а просто спряталась?- Зачем? - спросила Лиза сквозь слезы.- Ты ведь знаешь, что гусеницы не всегда остаются такими , они однажды должны превратиться в бабочку, а для этого ей надо забраться куда-нибудь где тихо и спокойно- ответила мама.
- Но ведь она ла ненастоящей!- Ну и что? Давай немного подождем, вдруг она сама появиться - и мама увела дочку спать два дня, Лиза была очень грустной, потому, что ее любимица не появлялась. Да девочка и не верила, что это возможно, потому что как любой современный ребенок не верила в чудеса. На третий день она проснулась и увидела, что на уголке подушки , где всегда спала гусеничка лежит маленькая бабочка.
«Том сидів смирно, спершися на довгу низьку парту, і нібито старанно читав. Помалу на нього перестали звертати увагу, і клас знову наповнився звичайним гудінням. Тоді хлопець почав нишком поглядати на сусідку. Та помітила це, скривила рота і на хвилину повернулася до нього спиною. Коли ж вона знов обернулась до нього, перед нею лежав персик. Вона відсунула його; Том тихенько поклав його на те саме місце. Вона знов відсунула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик знову на те саме місце, — і вона залишила його там. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть, — у мене є ще». Дівчинка прочитала ці слова, але нічого не відповіла. Тоді він почав малювати на дошці, закриваючи свій малюнок лівою рукою. Деякий час дівчинка вдавала, ніби не помічає цього; але потім в ній почала виявлятися людська цікавість. Хлопець малював собі далі, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала подивитись, що це він малює, але так, щоб не дуже себе видати. Том знов-таки ніби не помітив її цікавості. Нарешті вона здалась і нерішуче ла:
— Покажіть мені!
Том відкрив частину карикатурного будинку з похилою покрівлею і кільцями диму, що виходив з димаря. Дівчинка так зацікавилась його роботою, що забула про все на світі. Коли Том закінчив, вона хвилинку дивилася, потім ла:
— Ох, чудово! Тепер намалюйте людину.
Художник поставив на подвір'ї перед будинком людину, схожу на підйомний кран і таку високу, що вона могла б переступити через будинок. Але дівчинка не була занадто вибаглива. Вежа задовольнилася з тієї потвори ла:
— Як гарно! Тепер намалюйте мене поруч!
Том намалював пісковий годинник, приробив до нього зверху круглий місяць, солом'яні ручки й ніжки і в розчепірені пальці вклав величезне віяло. Дівчинка сказала:
— І це дуже красиво. Хотіла б я вміти малювати!
— Це легко в Том. — Я вас навчу.
— Ну, невже? Коли?
— На великій перерві. Ви підете додому обідати?
— Не піду, якщо хочете.
— Добре. Як вас звуть?
— Беккі Течер. А вас? Ага, я знаю, — Томас Сойєр.
— Мене так звуть перед тим, як карають. Коли я добре поводжуся, мене звуть просто Том. Ви звіть мене Томом, гаразд?
— Гаразд.»
Ось так вони познайомилися.