ОПРЕДЕЛИТЕ ЭЛЕМЕНТЫ СЮЖЕТА В РАССКАЗЕ, СОСТАВИВ ТАБЛИЦУ, ГДЕ В ПЕРВОМ СТОЛБЦЕ НАХОДЯТСЯ НАЗВАНИЯ СЮЖЕТНЫХ ЭЛЕМЕНТОВ, А ВО ВТОРОМ УКАЗАНО СООТВЕТСТВУЮЩЕЕ СОБЫТИЕ ИЗ РАССКАЗА КОГДА В ДОМЕ ОДИНОКО
Тріпоче серце від її вітання Він блідне, никне, множачи зітхання,
Спокутуючи гріх свій самохіть.
Гординя й гнів од неї геть біжить.
О донни, як їй скласти прославляння?
Хто чув її,- смиренність дум свята
Проймає в того серце добротливо.
Хто стрів її, той втішений сповна.
Коли ж іще й всміхається вона,
Марніє розум і мовчать уста.
Таке-бо це нове й прекрасне диво.
Переклад М. Бажана
Вірш, який за своєю формою є сонетом, увійшов до книги Данте «Нове життя», що вважається першою ліричною автобіографією, де поет фіксує не просто факти свого життя, а ніби веде літопис емоцій та почуттів.
Класична форма сонета, використана Данте в поезії, поділяється на два катрени та два терцети.
Для коханої Данте знаходить піднесені слова, що передають глибину його почуттів. Вона для нього символізує богиню кохання й водночас є богинею весни, оновлення та чистоти. Її святість для поета — це «смиренність дум», що проймає кожного, хто її бачить Беатріче, Беатріса, Беата — ім’я, що означає «блаженна», має виразне християнське значення й асоціюється з чистотою й піднесенням.
Григорій Печорін — парубків, що належить до покоління 30-х років XIX століття, представник вищого світського суспільства. Його «кращі» молоді роки пройшли, по його власних словах, в «боротьбі із собою й світлом». Печорін — представник мислячих людей свого часу, він має безсумнівний розум і критично ставиться до себе й світла. Глибокий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, і в той же час він самокритичний. Він холодний, зарозумілий, але не можна ськазати, що йому далекі почуття, і не можна назвати його інфантильною, безвладною людиною.
Ми довідаємося, що замолоду Печорін «скажено насолоджувався всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші», і... вони «огиднули» йому. Потім пустився у велике світло, і швидке суспільство йому також набридло, а любов світських красунь тільки дратувала його уяву й самолюбство, але серце залишалося порожньо. Від нудьги Печорін став читати, учитися, але «науки також набридли»; він зрозумів, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що «самі щасливі люди — невігласа, а слава — удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним». Йому знову стало нудно, і він відправився на Кавказ.
Це був самий щасливий час його життя. Печорін щиро сподівався, що «нудьга не живе під чеченськими кулями», але знову дарма — через місяць він звик до їхнього дзижчання. Нарешті, побачивши й полюбивши Бэлу, думав, що це ангел, посланий йому «жалісливою долею», але знову помилився, — «любов дикунки виявилася нітрохи не краще любові знатної барині», і неуцтво й простосердість горянки йому незабаром набридли. Характер Печоріна дуже суперечливий. Як говорить сам герой: «Ціле моє життя був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». Суперечливість проявляється не тільки в думках і вчинках героя. Лермонтов, малюючи портрет Печоріна, наполегливо підкреслював чудності в зовнішньому вигляді: йому вже біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче», очі його «не сміялися, коли він сміявся...
Щоденник Печоріна, у якому представлена ціла галерея образів молодих людей 30-х років XIX століття, не раз підтверджує думка Лермонтова, відбиту в «Думі». Це покоління «до добра й зла ганебно» байдужих, що нудяться під тягарем «познанья й сомненья», що люблять і ненавидять випадково, немов приречено «у бездіяльності зостаритися», «нічим не жертвуючи ні злості, ні любові...
» Але в особі Печоріна перед нами з'являється не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з'явитися не міг би. У ньому ськонцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу.
В своїх очах вона несе кохання” вірш
В своїх очах вона несе Кохання,-
На кого гляне, ощасливить вмить;
Як десь іде, за нею всяк спішить,
Тріпоче серце від її вітання Він блідне, никне, множачи зітхання,
Спокутуючи гріх свій самохіть.
Гординя й гнів од неї геть біжить.
О донни, як їй скласти прославляння?
Хто чув її,- смиренність дум свята
Проймає в того серце добротливо.
Хто стрів її, той втішений сповна.
Коли ж іще й всміхається вона,
Марніє розум і мовчать уста.
Таке-бо це нове й прекрасне диво.
Переклад М. Бажана
Вірш, який за своєю формою є сонетом, увійшов до книги Данте «Нове життя», що вважається першою ліричною автобіографією, де поет фіксує не просто факти свого життя, а ніби веде літопис емоцій та почуттів.
Класична форма сонета, використана Данте в поезії, поділяється на два катрени та два терцети.
Для коханої Данте знаходить піднесені слова, що передають глибину його почуттів. Вона для нього символізує богиню кохання й водночас є богинею весни, оновлення та чистоти. Її святість для поета — це «смиренність дум», що проймає кожного, хто її бачить Беатріче, Беатріса, Беата — ім’я, що означає «блаженна», має виразне християнське значення й асоціюється з чистотою й піднесенням.
Григорій Печорін — парубків, що належить до покоління 30-х років XIX століття, представник вищого світського суспільства. Його «кращі» молоді роки пройшли, по його власних словах, в «боротьбі із собою й світлом». Печорін — представник мислячих людей свого часу, він має безсумнівний розум і критично ставиться до себе й світла. Глибокий розум Печоріна дозволяє йому вірно судити про людей, і в той же час він самокритичний. Він холодний, зарозумілий, але не можна ськазати, що йому далекі почуття, і не можна назвати його інфантильною, безвладною людиною.
Ми довідаємося, що замолоду Печорін «скажено насолоджувався всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші», і... вони «огиднули» йому. Потім пустився у велике світло, і швидке суспільство йому також набридло, а любов світських красунь тільки дратувала його уяву й самолюбство, але серце залишалося порожньо. Від нудьги Печорін став читати, учитися, але «науки також набридли»; він зрозумів, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що «самі щасливі люди — невігласа, а слава — удача, і, щоб домогтися її, треба тільки бути спритним». Йому знову стало нудно, і він відправився на Кавказ.
Це був самий щасливий час його життя. Печорін щиро сподівався, що «нудьга не живе під чеченськими кулями», але знову дарма — через місяць він звик до їхнього дзижчання. Нарешті, побачивши й полюбивши Бэлу, думав, що це ангел, посланий йому «жалісливою долею», але знову помилився, — «любов дикунки виявилася нітрохи не краще любові знатної барині», і неуцтво й простосердість горянки йому незабаром набридли. Характер Печоріна дуже суперечливий. Як говорить сам герой: «Ціле моє життя був тільки ланцюг смутних і невдалих протиріч серцю або розуму». Суперечливість проявляється не тільки в думках і вчинках героя. Лермонтов, малюючи портрет Печоріна, наполегливо підкреслював чудності в зовнішньому вигляді: йому вже біля тридцяти років, а «у його посмішці щось дитяче», очі його «не сміялися, коли він сміявся...
Щоденник Печоріна, у якому представлена ціла галерея образів молодих людей 30-х років XIX століття, не раз підтверджує думка Лермонтова, відбиту в «Думі». Це покоління «до добра й зла ганебно» байдужих, що нудяться під тягарем «познанья й сомненья», що люблять і ненавидять випадково, немов приречено «у бездіяльності зостаритися», «нічим не жертвуючи ні злості, ні любові...
» Але в особі Печоріна перед нами з'являється не тільки своєрідна людина, типовий для своєї епохи. Це особистість, сформована даним століттям, і ні в якій іншій епосі подібна людина з'явитися не міг би. У ньому ськонцентровані всі риси, всі достоїнства й недоліки його часу.