Вумовах становлення української державності, розгортання державотворчих процесів, становлення громадянського суспільства і правової держави, логічним і цілком закономірним виглядає інтерес сучасних дослідників до проблем джерелознавства і історіографії київської русi як першої інституційної форми існування української державності, звернення до напрацювань науковців попередніх поколінь. взагалі до наших днів з історії київської русі нагромаджено величезний масив літератури і в ньому непросто зорієнтуватися навіть фахово підготовленому історику. ситуація ускладнюється ще й тим, що маючи в своєму розпорядженні велику кількість опублікованих думок, концепцій, поглядів і суджень, історик творить черговий, власний синтез, не досліджуючи предмет, а вибираючи з літератури ті думки й факти, які більше узгоджуються з його схемою та його баченням минулого. не можна не враховувати і те, що накопичення історичних думок, концепцій відбувалося впродовж різних епох і в умовах різних ідеологій, інколи корпоративних, інколи офіціозних, від яких наука, хоч би як вона цього прагнула, не завжди могла бути вільною. в зв’язку з цим метою нашого дослідження являється спроба перегляду ідеологічних нашарувань в різних істориків різних епох, розкриття найбільш цінних думок і концепцій, які впливали на стан наукової розробки проблеми князівських з’їздів. об’єктом нашої наукової розвідки виступає складна діалектично взаємопов’язана сукупність інформаційних, правових, ідеологічних, економічних та інших чинників, що детермінували процес історичного пізнання, окреслювали мету, можливості та перспективи наукової розробленості питання князівських з’їздів. предметом нашого дослідження являється проблема наукових досліджень князівських з’їздів в дореволюційній, радянській, діаспорній та сучасній історичній науці, висвітлення основних тенденцій та наукових досягнень кожного етапу історичних досліджень та окреслення перспектив для дослідження даної проблеми в майбутньому. розкриваючи предмет дослідження, ми ставимо перед собою наступні завдання: визначити ступінь наукової розробки даної проблеми; розробити основні тенденції історичних досліджень нашої проблеми в хіх – хх ст.; дослідити внесок у розробку даної проблеми дореволюційних, радянських, діаспорних та сучасних істориків; встановити суб’єктивні та об’єктивні чинники, що впливали на розвиток наукових досліджень проблеми князівських з’їздів; висвітлити суб’єктивні міркування істориків хіх – хх ст. щодо князівських з’їздів та їх значення в процесі формування державності україни-руси; окреслити перспективи наукових досліджень проблеми князівських з’їздів в подальшому. хронологічні межі нашого наукового дослідження охоплюють хіх – поч. ххі ст., так як саме на цей час припадає активний розвиток історичних досліджень князівських з’їздів, виникають народницький, консервативний, націонал-державницький, радянський напрями в українській історичній науці, в рамках яких і ведуться дослідження різних проблем давньої і середньовічної, нової та новітньої історії україни.
декабри́сты[1] — участники российского оппозиционного движения, члены различных тайных обществ второй половины 1810-х — первой половины 1820-х годов, организовавшие восстание (бунт) 14 (26) декабря 1825 и получившие название по месяцу восстания.
начиная со второй половины 1810-х годов часть представителей знати и дворян считали самодержавие и крепостное право губительными для дальнейшего развития страны. в их среде существовала система взглядов, реализация которых должна была изменить устои российской жизни. формированию идеологии будущих декабристов способствовали:
знакомство многих офицеров, участвовавших в заграничном походе армии для разгрома наполеона, с политической и общественной жизнью в государствах западной европы;
влияние работ западных писателей эпохи просвещения: вольтера, руссо, монтескьё, ф. р. вейсса;
несогласие с политикой правительства императора александра i.
идеология декабристов не была единой, но в основном была направлена против самодержавия и крепостного права. при этом декабрьское движение было тесно связано с польскими тайными обществами, с которыми с 1824 года имело соглашение о совместном восстании[2].
декабри́сты[1] — участники российского оппозиционного движения, члены различных тайных обществ второй половины 1810-х — первой половины 1820-х годов, организовавшие восстание (бунт) 14 (26) декабря 1825 и получившие название по месяцу восстания.
начиная со второй половины 1810-х годов часть представителей знати и дворян считали самодержавие и крепостное право губительными для дальнейшего развития страны. в их среде существовала система взглядов, реализация которых должна была изменить устои российской жизни. формированию идеологии будущих декабристов способствовали:
знакомство многих офицеров, участвовавших в заграничном походе армии для разгрома наполеона, с политической и общественной жизнью в государствах западной европы;
влияние работ западных писателей эпохи просвещения: вольтера, руссо, монтескьё, ф. р. вейсса;
несогласие с политикой правительства императора александра i.
идеология декабристов не была единой, но в основном была направлена против самодержавия и крепостного права. при этом декабрьское движение было тесно связано с польскими тайными обществами, с которыми с 1824 года имело соглашение о совместном восстании[2].