Одним з найбільш поширених видів історичних джерел на Україні в XVI — XVIII ст. є літописні записи. Вони торкаються астрономічних і метеорологічних явищ, воєнних подій, культурних справ, життя видатних людей, інколи і переживань самих авторів записок тощо. Подекуди такі історичні записи виростали в літописи. Літописним записам в Галичині особливу увагу приділив історик Антін Петрушевич[1]. Він почав систематично збирати ці записи і опублікував їх під заголовком «Сводная галицко-русская летопись» у шістьох випусках (1874 — 1897 рр.)[2]. Основний недолік цієї великої і цінної праці полягає в тому, що Петрушевич не опублікував повного тексту окремих літописів, а розбив їх на окремі роки і помістив у різних випусках «Сводной летописи». Через це важко реконструювати повністю будь-який літопис і показати, які роки він охоплював та яким був його зміст. Але і при цих недоліках «Сводная летопись» залишається єдиним виданням, на основі якого можна досліджувати давнє літописання Галичини. Публікації інших дослідників — І. Франка, В. Антоновича, І. Свєнціцького, А. Крижановського — дають тільки невеликі доповнення.
Проведений аналіз опублікованих матеріалів показав, що збереглися літописні записки з 50 місцевостей Галичини. Деякі з них мають випадковий характер. Але є записки ряду міст і сіл, які велись більш систематично. Вони становлять інтерес для дослідника давнього літописання.
Одним з найбільших центрів літописання був Львів. Найдавніші літописні записки, текст яких дійшов до нас, залишив Антон Іринкович, священик Богоявленської церкви на Галицькому передмісті у Львові. Він переписав власноручно служебну Мінею в 1543 р. і на останньому аркуші дописав: «Того року била великая война у Москві с кралем полским Жикгимонтом, з того тиж року волоокій побрал Покутє і Галич випалил мсца іюл в 13 на стого пророка Іліи». В іншому місці цієї книги ця записка повторюється в дещо іншому вигляді: «Того року била великая война у Москві і достали ляхове на Москві Стародуба на стго мчка Луппа і інших замков»[3].
Деякі записи на книгах тієї ж Богоявленської церкви робили учителі братської школи: «Року по нароженю Іс. Х-а 1601 била до Москви ухвала на сеймі вальном варшавском, на котором соймі тогож року бил посол перский»; «Матфей Іоанович, прозвиском Нетленний, родом з Рихтич із села, ту у Богоявленя держал школу року 1608»; «Яков Черкаский держав школу року бжия 1645»; «Петро Журавель мешкал року 1682 мца марта». Одна записка дещо ширшого змісту: «Року бжго 1704 і рк. 1705 повітри било ве Львові великоє. В тим же року вийшли войска козації великії, пан Мазепа, гетман запорозкій, где і зимовали в Польши противко шведом. А я-м натенчас бил дидаскалом у Богоявленія, Феодор Григорович, за резидованя пп. старших братей, пана Сімеона Гребійки і пана Іоанна Гуркевича і іних панов братства»[4].
В 1704 р. Стефан Лясковський, член Львівського Успенського 'братства, склав опис зловживань шведських військ у Львові[5].
На окремому аркуші збереглись записки невідомих авторів 1670, 1691 та 1748 рр., зроблені, очевидно, у Львові; остання з них про затемнення сонця, сарану і дорожнечу[6].
Ряд записок зроблено у близьких околицях Львова. На одному з рукописів монастиря в Крехові (тепер Нестерівського району) збереглася записка про похід запорізьких військ під проводом Богдана Хмельницького 1648 р. в Галичину та про спустошення країни польським військом[7]. В рукописі монастиря у Деревлянській Волиці (Кам’ян-сько-Буського району) є запис про наступ турків 1762 р. та інші події[8]. У селі Знесінні під Львовом зберігся опис перебування шведських військ у Львові в 1704 р.[9] З Белза (Забузького району) дійшли записки про пожежі міста 1637 та 1644 pp.[10], з Вербиці (того ж району) згадка про війну 1638 р.[11] Записки з Нових Стрілиш, (Ходорівського району Львівської області) 1681 — 1691 pp. торкаються місцевих справ, зокрема згадують про появу сарани [12]. Записки з Каба- ровець (Зборівського району Тернопільської області) повідомляють про голод 1795 р. та про теплу зиму 1796 р.[13] З Маркополя (Бродівського району Львівської області) є звістка про похід російських і українських військ 1733 р.[14]
Древнеегипетские источники говорят о ещё более древней стране Пунт, существовавшей на территории Африканского Рога. Около 1000 года до н. э. в южной части Аравийского полуострова были образованы Хадрамаутское, Катабанское и Сабейское царства, что значительно ускорило процесс переселения части населения этого региона (современный Йемен) на территории сегодняшних Эритреи и северо-восточной Эфиопии. Переселенцы принесли с собой семитские языки, положив начало развитию эфиопской цивилизации, которая обладала значительными антропологическими, языковыми, этническими, культурными и религиозными связями с семитским и средиземноморским мирами, во многом отличаясь от других современных ей африканских цивилизаций.
В VIII веке до н. э. на эфиопские земли прибыла крупная сабейская колония, стремительно отделившаяся от своей аравийской метрополии. С прибытием сабеев связана известная эфиопская легенда о «Соломоновой династии», представителями которой якобы являлись эфиопские цари. Согласно легенде, все они были потомками древнеизраильского царя Соломона и библейской царицы Савской, то есть, правительницы Сабейского царства. Эфиопы традиционно называли царицу Савскую эфиопской Македой или Билкис.
Переселение аравийцев—тигре на плато привело к распространению в Эфиопии не только семитских языков, но и многочисленных навыков: каменного строительства методом сухой кладки и резьбы по камню, расписной керамики и ещё некоторых достижений цивилизации. Смешавшись с кушитами, обитавшими в регионе Тигре, аравийские переселенцы образовали агази — древнеэфиопскую народность, по имени которого современная территория Тигре стала известна как «страна Агази», а древнеэфиопский язык — как геэз. Древнейшим эфиопским государством, сложившимся под влиянием аравийцев, ещё в VIII веке до н. э. стало царство Дʿмт.
Известно, что цари государства Мероэ Горсиотеф (начало IV века до н. э.) и Настасен (конец IV века до н. э.) вели войны с народом хабаса (Абиссиния); древние греки называли эфиопами всех чернокожих обитателей Африки, в первую очередь нубийцев; ныне это название закрепилось за территорией, известной также под названием Абиссиния.
К III веку до н. э. это государство распалось на небольшие княжества (Хэгэр, Даваль). На эфиопском побережье Красного моря и Аденского залива появились фактории эллинистического Египта, пришедшие в упадок к I веку до н. э.
Відповідь:
Вистачить Гі :)
Пояснення:
Одним з найбільш поширених видів історичних джерел на Україні в XVI — XVIII ст. є літописні записи. Вони торкаються астрономічних і метеорологічних явищ, воєнних подій, культурних справ, життя видатних людей, інколи і переживань самих авторів записок тощо. Подекуди такі історичні записи виростали в літописи. Літописним записам в Галичині особливу увагу приділив історик Антін Петрушевич[1]. Він почав систематично збирати ці записи і опублікував їх під заголовком «Сводная галицко-русская летопись» у шістьох випусках (1874 — 1897 рр.)[2]. Основний недолік цієї великої і цінної праці полягає в тому, що Петрушевич не опублікував повного тексту окремих літописів, а розбив їх на окремі роки і помістив у різних випусках «Сводной летописи». Через це важко реконструювати повністю будь-який літопис і показати, які роки він охоплював та яким був його зміст. Але і при цих недоліках «Сводная летопись» залишається єдиним виданням, на основі якого можна досліджувати давнє літописання Галичини. Публікації інших дослідників — І. Франка, В. Антоновича, І. Свєнціцького, А. Крижановського — дають тільки невеликі доповнення.
Проведений аналіз опублікованих матеріалів показав, що збереглися літописні записки з 50 місцевостей Галичини. Деякі з них мають випадковий характер. Але є записки ряду міст і сіл, які велись більш систематично. Вони становлять інтерес для дослідника давнього літописання.
Одним з найбільших центрів літописання був Львів. Найдавніші літописні записки, текст яких дійшов до нас, залишив Антон Іринкович, священик Богоявленської церкви на Галицькому передмісті у Львові. Він переписав власноручно служебну Мінею в 1543 р. і на останньому аркуші дописав: «Того року била великая война у Москві с кралем полским Жикгимонтом, з того тиж року волоокій побрал Покутє і Галич випалил мсца іюл в 13 на стого пророка Іліи». В іншому місці цієї книги ця записка повторюється в дещо іншому вигляді: «Того року била великая война у Москві і достали ляхове на Москві Стародуба на стго мчка Луппа і інших замков»[3].
Деякі записи на книгах тієї ж Богоявленської церкви робили учителі братської школи: «Року по нароженю Іс. Х-а 1601 била до Москви ухвала на сеймі вальном варшавском, на котором соймі тогож року бил посол перский»; «Матфей Іоанович, прозвиском Нетленний, родом з Рихтич із села, ту у Богоявленя держал школу року 1608»; «Яков Черкаский держав школу року бжия 1645»; «Петро Журавель мешкал року 1682 мца марта». Одна записка дещо ширшого змісту: «Року бжго 1704 і рк. 1705 повітри било ве Львові великоє. В тим же року вийшли войска козації великії, пан Мазепа, гетман запорозкій, где і зимовали в Польши противко шведом. А я-м натенчас бил дидаскалом у Богоявленія, Феодор Григорович, за резидованя пп. старших братей, пана Сімеона Гребійки і пана Іоанна Гуркевича і іних панов братства»[4].
В 1704 р. Стефан Лясковський, член Львівського Успенського 'братства, склав опис зловживань шведських військ у Львові[5].
На окремому аркуші збереглись записки невідомих авторів 1670, 1691 та 1748 рр., зроблені, очевидно, у Львові; остання з них про затемнення сонця, сарану і дорожнечу[6].
Ряд записок зроблено у близьких околицях Львова. На одному з рукописів монастиря в Крехові (тепер Нестерівського району) збереглася записка про похід запорізьких військ під проводом Богдана Хмельницького 1648 р. в Галичину та про спустошення країни польським військом[7]. В рукописі монастиря у Деревлянській Волиці (Кам’ян-сько-Буського району) є запис про наступ турків 1762 р. та інші події[8]. У селі Знесінні під Львовом зберігся опис перебування шведських військ у Львові в 1704 р.[9] З Белза (Забузького району) дійшли записки про пожежі міста 1637 та 1644 pp.[10], з Вербиці (того ж району) згадка про війну 1638 р.[11] Записки з Нових Стрілиш, (Ходорівського району Львівської області) 1681 — 1691 pp. торкаються місцевих справ, зокрема згадують про появу сарани [12]. Записки з Каба- ровець (Зборівського району Тернопільської області) повідомляють про голод 1795 р. та про теплу зиму 1796 р.[13] З Маркополя (Бродівського району Львівської області) є звістка про похід російських і українських військ 1733 р.[14]
Древнеегипетские источники говорят о ещё более древней стране Пунт, существовавшей на территории Африканского Рога. Около 1000 года до н. э. в южной части Аравийского полуострова были образованы Хадрамаутское, Катабанское и Сабейское царства, что значительно ускорило процесс переселения части населения этого региона (современный Йемен) на территории сегодняшних Эритреи и северо-восточной Эфиопии. Переселенцы принесли с собой семитские языки, положив начало развитию эфиопской цивилизации, которая обладала значительными антропологическими, языковыми, этническими, культурными и религиозными связями с семитским и средиземноморским мирами, во многом отличаясь от других современных ей африканских цивилизаций.
В VIII веке до н. э. на эфиопские земли прибыла крупная сабейская колония, стремительно отделившаяся от своей аравийской метрополии. С прибытием сабеев связана известная эфиопская легенда о «Соломоновой династии», представителями которой якобы являлись эфиопские цари. Согласно легенде, все они были потомками древнеизраильского царя Соломона и библейской царицы Савской, то есть, правительницы Сабейского царства. Эфиопы традиционно называли царицу Савскую эфиопской Македой или Билкис.
Переселение аравийцев—тигре на плато привело к распространению в Эфиопии не только семитских языков, но и многочисленных навыков: каменного строительства методом сухой кладки и резьбы по камню, расписной керамики и ещё некоторых достижений цивилизации. Смешавшись с кушитами, обитавшими в регионе Тигре, аравийские переселенцы образовали агази — древнеэфиопскую народность, по имени которого современная территория Тигре стала известна как «страна Агази», а древнеэфиопский язык — как геэз. Древнейшим эфиопским государством, сложившимся под влиянием аравийцев, ещё в VIII веке до н. э. стало царство Дʿмт.
Известно, что цари государства Мероэ Горсиотеф (начало IV века до н. э.) и Настасен (конец IV века до н. э.) вели войны с народом хабаса (Абиссиния); древние греки называли эфиопами всех чернокожих обитателей Африки, в первую очередь нубийцев; ныне это название закрепилось за территорией, известной также под названием Абиссиния.
К III веку до н. э. это государство распалось на небольшие княжества (Хэгэр, Даваль). На эфиопском побережье Красного моря и Аденского залива появились фактории эллинистического Египта, пришедшие в упадок к I веку до н. э.
Объяснение:
78%