Зробити синтаксичний розбір речень ( підкреслити члени речення і дати характеристику реч. , вказувати і чим речення ускладнене , розділові знаки пропущені і їх треба поставити . Кожне речення писати з нового рядка ) 1. Десятків зо три вуликів понакриваних покрівлями череп’яними й з кори стояло серед гайка . 2. Височенні трави сікли по ногах по руках по обличчю і курай і буркун і ковила і катран і чорнобиль і голубі петрові батоги і велетенські будяки . 3. Богатирського здоров’я видно хлопець . 4. Не хились додолу зраджений козаче про лиху пригоду навіки забудь . 5. Це сталося торік восени . 6. Садок поволі розрісся мов ліс .

Хлібороб — це найпочесніша з професій. Ці люди ближчі за всіх до землі, до прадавнього коріння української нації.

Наша земля дуже щедра, і такою вона була споконвіку. Безкінечні золоті лани: їдеш і їдеш, і здається, що мина­ють століття, а не хвилина за хвилиною.

Мій дядько — комбайнер. Торік я гостював у нього саме під час жнив. Хлібороби кілька тижнів жили на ланах і працювали так, як ніколи: урожай того року був щедрим. Мій дядько засмаг, лише карі очі світилися на усміхненому обличчі. Погода радувала: ні дощів, ні мокви, тільки золоте сонце на золотому колоссі. “Бачиш, яка важка наша праця, — сказав мені дядько. — Недарма кажуть, що не земля родить, а руки хліборобські”. Я погодився з ним. Дійсно, якби наші дорослі влітку не працювали від зорі до зорі й дозволяли б собі хоч краплю відпочинку, урожай був би, можливо, не таким щедрим. Тепер в Україні багато хліба, отже, рік до нового врожаю буде веселим і ситим.

Ось так хліборобські руки плекають хліб. Колосок до колоска, зерня до зерняти — така вже вдача нашого селянина. Адже недарма кажуть у народі: “Буде хліб, буде й пісня”.

Якось, зовсім випадково, мені на очі потрапила репродукція картини Олександра Мурашка під назвою «Дівчина в червоному капелюсі». Вана з першого погляду привабила мене незвичайною технікою малювання та витонченою майстерністю митця. Ця картина була написана широким і густим мазком, але в то й же час усі деталі на ній відрізняються соковитістю і впевненістю. А контраст яскравого червоного кольору капелюха і темних відтінків заднього плану картини створює живописний дзвінкий акцент. Саме сміливі зіставлення цих кольорів, інтенсивність червоних тонів, які врівноважують і приглушують глибокі і м’які чорні очі дівчини, вразили найбільш усього в цій картині.Якщо навіть не придивлятися до картини, перш за все впадає в очі червоний капелюх, який яскравою плямою виділяється на чорному фоні і контрастує з темним вбранням. Цей капелюх приваблює увагу і до обличчя дівчини, яке світиться глибоким спокоєм та зосередженням. Дівчина у червоному капелюсі дуже схожа на макову квітку на фоні темного українського поля. Енергія червоного кольору вигідно підкреслює молодість та красу дівчини, якій, скоріш за все, було близько вісімнадцяти років у той час, коли вона позувала художникові. Її обличчя не по віку серйозне і декілька розгублене, а чорні очі приваблюють погляд глядачів.

Вже пізніше мені довелося узнати, що Олександр Мурашко – видатний український митець кінця XIX – початку XX століття. Він народився в Києві, дитинство його пройшло на Чернігівщині, а творчістю Мурашко займався, подорожуючи по всьому світу. Весь час він експериментував с різними техніками малювання і більшість з них добре засвоїв. Своїм нащадкам художник залишив багато картин, які сьогодні можна побачити як в музеях та картинних галереях нашої країни, так і в приватних колекціях українських і іноземних цінителів живопису. Картину «Дівчина у червоному капелюсі» Мурашко написав у Парижі.