У НАПРЯМКУ СЕРЦЯ Наш рідний Львів — це казка, утілена в камінь чарівною силою майстрів-казкарів з усього світу протягом понад семи століть. Після кількагодинної прогулянки вулицями Львова починаєш відчувати себе мислителем загальнолюдського значення. Сюди приїжджають не просто подивитися, а й духовно наснажитися. У ту мить, коли довговічне каміння нашіптує про нетлінні цінності, кров по жилах струменить так лагідно, як вода лісового струмочка. Площа Ринок вибудована ще в XIV столітті німецькими ремісниками характерним їм містобудування, і тому така схожа, скажімо, на центральні майдани Мюнхена, Вроцлава чи Кракова, де посередині стоїть головна муніципальна будівля, завершена вежею, а годинник ударами дзвону відбиває перебіг часу. Опинившись неподалік ратуші, вежа якої увінчує не тільки площу Ринок, а й увесь Львів, відчуваєш величезну концентрацію людської енергії, накопичуваної тут століттями. Відлічивши вгору 408 сходинок ратушної вежі, можна відчути себе 65-метровим велетнем й охопити Львів кількома поглядами. Зору відкривається простора й багата панорама. Повноправними господарями на Ринку від початку XIX століття є Діана, Нептун, Адоніс та Амфітрита, котрі в античному світі керували долями людей і явищами природи. У Львові цих богів поставили наглядати за декоративними фонтанами. Тепер вони, вродливі й граціозні, є втіленням античної краси. З майже побожним трепетом завжди хочеш зробити «коло пошани» на Ринку, де тебе радо вітає «галерея» палаців: палац Бандінеллі, Чорна кам'яниця, палац Корнякта, архієпископський палац, палац Любомирських, Венеційська кам'яниця тощо. Кожен здатен знайти у Львові свою вулицю, чи навіть кілька, де, хоч на мить, може відчути себе вічним. Кожен може відчути, як це місто робить людину сильнішою і пробуджує в ній найкраще
Кульбаба — звичайна жовта квітка, що навесні росте всюди, де є хоч клаптик землі і світить сонечко. Зовсім маленьким я часто дивився на ні квіти, бачив, як вони «сивіють» і стають пухнатими білими парасольками. Мені це здавалося незвичайним, адже з іншими квітами нічого подібного не відбувалося. «Сиві» кульбаби я чомусь ніколи не зривав, якось не доводилося. А одного разу зірвав і вирішив понюхати, ніжні, пухнаті, вони тріпотіли в моїй руці, а я начебто очікував чуда. Раптом до мене підбіг незнайомий хлопчисько, якого я ніколи не бачив у своєму дворі. Відразу я не зрозумів, що він зробив, від чого всі квіточки-пушинки розлетілися навколо. У мене залоскотало в носі, і я заплакав. Дотепер не знаю причини: від несподіванки, жалості до пушинок або від того, що в руках у мене залишилася гола стеблинка. Так начебто дріб’язковий випадок з мого дуже раннього дитинства назавжди залишив у мені відчуття незвичайності квітки кульбаби і ще якоїсь ніжності до неї. Коли я тепер бачу кульбабу жовтеньку, ще не «сиву», я мимоволі озираюся: чи поблизу немає недоброго хлопчиська.
