Зробіть лексичний аналіз поданного тексту: виділіть загальновживані слова, історизми, архаїзми, авторські неологізми (оказіоналізми). З якою метою їх ужито?
Мій дід Михайло був храмостроїтель. Возводив храми себто цілий вік. Він був чернець, з дияволом воїтель, печерник, боговгодний чоловік. Він був самітник. Дуже був суворий. Між Богом — чортом душу не двоїв. І досі поминають у соборах: храмостроїтель Михаїл. Жив у землі, мовчущий не во злобі. Труждався сам, нікого не наймав. Він працював до поту на возлоб'ї і грошей зроду шеляга не мав. Ті тридцять срібних теж були грошима. Це гріх. Це сльози діви Міріам. Він був святий. Він жив непогрішимо. І не за гроші будував свій храм. Різьбив вівтар, збивав тесові паперті, клав палець свічки тиші на вуста, де з малювань, тонких, як листя папороті, світився лик розп'ятого Христа. Він ставляв хори, амфори й амвони. В єпархію по ладан дибуляв. А щоб кращіше бамбиляли дзвони, шпіальтеру до міді добавляв. Він баню зводив, не зійшовши з місця. Він бляху в ромби краяв, мов сатин, коли стояв над келією місяць, блідий, як німб, загублений святим. Тягав каміння — мурувати брами. Стругав божник... За північ не куняв... І так, у мислях збудувавши храми, торгующих із храму виганяв.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.