Одного разу, прогулюючись по парку, я натрапила на пересувну художню виставку робіт відомого сучасного художника Василя Климика. Ця виставка розташувалася на улюбленому місці відпочинку мешканців міста і приваблювала увагу багатьох відпочиваючих. Не залишилася байдужою до картин художника і я. Найбільш усього серед картин митця мене вразило полотно під назвою «Туман у Поліссі». Незважаючи на досить розмитий туманом пейзаж я розгледіла, що на цій картині зображено привабливе літо, яке знаходиться у самій прекрасній своїй порі – на золотій середині. Коли я дивилася на картину, мені здавалося, що над землею зовсім немає повітря, ні одна травинка, ні один листочок на гілках дерев навіть не ворухнеться, і усе це вкрито густим, як молоко, туманом. А ось небо на пейзажі лагідне та бездонне, немов безмежний океан. Воно прозоре і чисте, ледь зарожевіле, і, здається, що трохи почекавши, ми разом с автором зустрінемо теплий та яскравий сонячний день. Таке враження доповнює ранкове сонце, проміні якого боязко виглядають поза дерев. Але пройде година, і сонце підніметься вище, набере свою силу і розгоне туман. Та поки що сонце сховане за лісом і не відчувається спекоти літнього дня, а ранкове повітря настільки чисте і водночас насичене, що дивлячись на картину, хочеться вдихнути його на повні легені. Земля навколо вкрита густою зеленою травою, її килим зовсім не звору�
У променях сонця дотлівали хмари. Ще будуть теплі дні, ще
цвістимуть квіти, сонце припікатиме по-літньому. Та вже дзвенить у височині печальна струна, яка нагадує, що все летить на невидимих крилах - і все має кінець. Ліс ще шумітиме, але либонь на пів тону тихіше. Максим дивився у пригасле темно-синє небо на маленькі перші рідкі, наче розвішані недбалою рукою зорі. Вони були схожі на яблучка на гілці здичавілої яблуні. Одна зоря зірвалась - і шугонула за темний ліс….
Зорепад шумує в наших жилах - український зорепад. Таємничий до щему в сердці й величний. То наші стражденні предки шугають у безвість, у вічність, щоб постати в нас печальними і вічно одинокими, як одірвані од небосхилу зорі. Тільки українцеві дано це вітчуття - тільки його гнітить підозра і гірка невгасима туга.
Людина, яка не ввібрала в себе сивий зорепад , і цвіт калини, яка
не відчула на своїх губах смак вишні, якій не вдарив у серце на світанку перепел, не може бути українцем. І поки на небосхилі горітиме хоч одна зірка, а на землі залишиться хочь один перепел - Україна не згасне.
Объяснение: у завданні не уточнено, чи редагувати тільки орфографію, чи виправляти треба й неправильно вжиті слова, тому такий варіант
Найбільш усього серед картин митця мене вразило полотно під назвою «Туман у Поліссі». Незважаючи на досить розмитий туманом пейзаж я розгледіла, що на цій картині зображено привабливе літо, яке знаходиться у самій прекрасній своїй порі – на золотій середині. Коли я дивилася на картину, мені здавалося, що над землею зовсім немає повітря, ні одна травинка, ні один листочок на гілках дерев навіть не ворухнеться, і усе це вкрито густим, як молоко, туманом. А ось небо на пейзажі лагідне та бездонне, немов безмежний океан. Воно прозоре і чисте, ледь зарожевіле, і, здається, що трохи почекавши, ми разом с автором зустрінемо теплий та яскравий сонячний день. Таке враження доповнює ранкове сонце, проміні якого боязко виглядають поза дерев. Але пройде година, і сонце підніметься вище, набере свою силу і розгоне туман. Та поки що сонце сховане за лісом і не відчувається спекоти літнього дня, а ранкове повітря настільки чисте і водночас насичене, що дивлячись на картину, хочеться вдихнути його на повні легені.
Земля навколо вкрита густою зеленою травою, її килим зовсім не звору�
У променях сонця дотлівали хмари. Ще будуть теплі дні, ще
цвістимуть квіти, сонце припікатиме по-літньому. Та вже дзвенить у височині печальна струна, яка нагадує, що все летить на невидимих крилах - і все має кінець. Ліс ще шумітиме, але либонь на пів тону тихіше. Максим дивився у пригасле темно-синє небо на маленькі перші рідкі, наче розвішані недбалою рукою зорі. Вони були схожі на яблучка на гілці здичавілої яблуні. Одна зоря зірвалась - і шугонула за темний ліс….
Зорепад шумує в наших жилах - український зорепад. Таємничий до щему в сердці й величний. То наші стражденні предки шугають у безвість, у вічність, щоб постати в нас печальними і вічно одинокими, як одірвані од небосхилу зорі. Тільки українцеві дано це вітчуття - тільки його гнітить підозра і гірка невгасима туга.
Людина, яка не ввібрала в себе сивий зорепад , і цвіт калини, яка
не відчула на своїх губах смак вишні, якій не вдарив у серце на світанку перепел, не може бути українцем. І поки на небосхилі горітиме хоч одна зірка, а на землі залишиться хочь один перепел - Україна не згасне.
Объяснение: у завданні не уточнено, чи редагувати тільки орфографію, чи виправляти треба й неправильно вжиті слова, тому такий варіант