За високою стрункою дзвіницею, що теж покривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді..Жаль було прощатися з острівцем, на якому провели кілька безтурботних днів. Хто малого не шанує, той великого не вартий. Очевидно, там було місце, де можна підкувати коней, поповнити запаси харчів і фуражу. Одне слово, треба ту хатину зробити такою, щоб можна було в їй за книжкою сидіти... Степ був напоєний такими звуками, ніби одночасно грали тисячі скрипок.На великому чорному баркасі, що, здавалося, повертав до берега, справді зірвали вітрила.
Це велике щастя, що ми живемо на такій географічній широті, де маємо аж чотири пори року – прекрасні та несхожі між собою. Усі вони дарують нам свою красу. Осінь вважається найпримхливішою, мабуть, через мінливість осінньої погоди. То світить нежарке сонечко, то накрапає сумний дощик, то стоять сірі похмурі дні, то дує сильний вітер… Проте є в осені величава дозріла краса.У вересні та на початку жовтня природа пишна, яскрава: дерева змінюють зношене вже зелене вбрання на розкішні золоті шати, оздоблені яскраво-жовтими та червоними прикрасами. Спека минула. Стоять теплі ясні дні, погода м’яка, що так і хочеться блукати тихими вуличками та милуватися красою, що оточує тебе.Аж очі розбігаються від багатства кольорів! Зацвітають осінні квіти – айстри, жоржини, та й досі пливе в повітрі аромат троянд. У пору бабиного літа все навколо вкрите вигадливими сіточками-павутинням. І коли пройде легкий дощик, його краплі плутаються в них та виблискують на сонці, не змочивши творіння павуків.А потім осінь стає сумною. Поволі опадає листя з дерев, перетворюючись на м’який килим, що шурхотить під ногами. А якщо раптом вдарить хоч легенький мороз, більшість дерев роняють усе листя водночас. До наступної весни вирушають птахи у теплі краї. Стає холодніше, і тому не хочеться дощу, а дощить частіше й частіше. І вітер дужчає. Ще й сонце заходить усе раніше, на вулиці холодно та незатишно. І осінь, прощаючись з нами, непомітно переходить у зиму…
За високою стрункою дзвіницею, що теж покривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді..Жаль було прощатися з острівцем, на якому провели кілька безтурботних днів. Хто малого не шанує, той великого не вартий. Очевидно, там було місце, де можна підкувати коней, поповнити запаси харчів і фуражу. Одне слово, треба ту хатину зробити такою, щоб можна було в їй за книжкою сидіти... Степ був напоєний такими звуками, ніби одночасно грали тисячі скрипок.На великому чорному баркасі, що, здавалося, повертав до берега, справді зірвали вітрила.