Осіння пора! Як заворожує вона своєю красою. Але найбільш чаруючим і гарним постає перед нами осінній ліс.
Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.
Приклад полілога (розмовляють 3 особи)Іван Котляревський "Наталка-Полтавка" В и б о р н и й. Помагай-бі, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш? Н а т а л к а. Ат, живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче той не вскубне. Т е р п и л и х а. На нас, бідних і без як на те похиле дерево, і кози скачуть. В и б о р н и й. Хто ж тобі виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то і мала, хто вас обороняв би. Т е р п и л и х а. Я сього тілько і хочу, так що ж... В и б о р н и й. А що такеє? Може, женихів нема, абощо? А може, Наталка?.. Т е р п и л и х а. То бо то і горе! Скілько не траплялись і хороші людці, так: "Не хочу та й не хочу!" В и б о р н и й. Дивно мені та чудно, що Наталка так говорить; я ніколи б од її розуму сього не ждав.
Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.
В и б о р н и й. Помагай-бі, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?
Н а т а л к а. Ат, живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче той не вскубне.
Т е р п и л и х а. На нас, бідних і без як на те похиле дерево, і кози скачуть.
В и б о р н и й. Хто ж тобі виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то і мала, хто вас обороняв би.
Т е р п и л и х а. Я сього тілько і хочу, так що ж...
В и б о р н и й. А що такеє? Може, женихів нема, абощо? А може, Наталка?..
Т е р п и л и х а. То бо то і горе! Скілько не траплялись і хороші людці, так: "Не хочу та й не хочу!"
В и б о р н и й. Дивно мені та чудно, що Наталка так говорить; я ніколи б од її розуму сього не ждав.