ЗАВДАННЯ: із записаних прикладів речень відшукайте те речення, яке відповідає певній схемі.
1. Зв., . (?!)
2. , зв. , . (?!)
3. , зв . (?!)
4. Зв. ! . (?!)
А. Моя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогі…
Б. Україно, я для тебе на світі живу.
В. Вшануйте, друзі, рідну річ, назвіте голосно своєю та розженіте над землею непереможну, темну ніч!
Г. Ти у світі одна, батьківщино моя.
Наприклад, 1 -б, 2 -г

ЗАВДАННЯ: перебудувати речення так, щоб виділені слова виступали в ролі звертань. Скласти схеми речень із звертаннями.
Вероніка посміхалася і радісно співала. Вероніко, посміхайся і радісно співай. Зв, …….
Сергій не втрачав віри в себе і не піддавався розпачу. Учні не повинні відповідати образою на образу. Школярі повинні пам’ятати, що шкільні проблеми можна розв’язати.

- Привіт! Що читаєш?- Привіт! Та ось «Кобзаря» придбав на вихідних. Не можу відірватися!- Мені теж Шевченкові вірші подобаються. У них є щось особливе, якась душевність та мелодійність.- Так, вірші чудові. Шевченко – справжній талант. Я ось міркую, як нам пощастило, що його помітили, викупили з кріпацтва, так, що він мав змогу опублікувати свої твори! І хлопці так захопились віршами Шевченка що почали розмовляти й розмовляти,дуже довго- Та й у нього самого доля непроста була. Мабуть, коли людина на власній шкурі відчула, що це таке – неволя, бідність, безправ’я, вона не може бути байдужою.- Поезія була його виразити свої думки, почуття, ставлення. Це те, чим Шевченко міг зарадити – змусити своїх читачів відчувати. Тобі ось який вірш найбільше подобається?- Ой, та я й не знаю, багато їх! «Лілея», «Сон», «Гайдамаки» та інші. А ти бачив картини Шевченка? Як тобі?- Бачив деякі, і картини, і малюнки. Вони дуже майстерно виконані, такі гармонійні. Він і портрети малював, і пейзажі.- Так, дійсно талановита людина талановита в усьому! Це викликає захоплення!- Згоден!

                                     На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно:
—    Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п'ю водичку од кринички, що прозора наче скло... Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя... Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю...
Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:
—    Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!
Засміялись лопухи:
—    Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!
Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур'янах густих вона, але в корені міцна...»
Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:
—    Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!
І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі... Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.
От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.