Завдання. Спочатку переписати односкладні речення, а потім двоскладні. У кожному з речень підкреслити граматичну основу. 1. Односкладні речення.

2. Двоскладні речення.

Щиросердне Боже слово зберігає наша мова у своїй скарбниці. (Д. Білоус.)

Від теплого слова і лід розмерзається. (Нар. творч.)

Не вмре слівце моє смагляве! (П. Перебийніс.)

Люблю легенди нашої родини. (Л. Костенко.)

Будь господарем своєму слову. (Нар. творч.)

Слово. Перед ним упади на коліна. (М. Данько.)

Удар забувається, а слово пам’ятається. (Нар. творч.)

Буду я навчатись мови золотої. (А. Малишко.)

Умій сказати, умій і змовчати. (Нар. творч.)

Добрим словом мур проб’єш, а лихим і в двері не ввійдеш. (Нар. творч.)

Не вмістити слів скарбницю в товстелезнім словнику. (С. Коваль.)

Любіть свою мову! (В. Сосюра.)

Я дуже люблю малювати. У вільну хвилину сідаю за улюблену справу.

   Нещодавно мама купила мені різнокольорові олівці, фарби та білий папір. Спочатку з простим олівцем у руці обмірковую майбутній малюнок. Згодом у справу вже підключаються кольорові олівці чи фарби. Усім подобаються мої малюнки.

   Одного дня тато вирішив зробити настінну виставку моєї творчості. Усі підтримали його ідею. Вона стала прикладом для моєї подруги. Софія теж запропонувала удома наклеїти на стіні свої найкращі малюнки.

   Рідні радіють моїм успіхам. На день народження брат подарував мені велику книгу з малювання. Вона стала моїм незамінним помічником. Вчить малювати тварин, рослини, людей. Розповідає багато цікавого про художнє мистецтво, яке так захопило мене.

З давніх часів і у всіх народів найбільшою святістю був хліб. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і, навпаки, коли він зникав, приходило лихо.
І чи не в найголовнішому слові нашої мови «життя» предки не лише воздали заслужену хвалу житу-годувальнику, а й визнали його правічні заслуги в долі людства. В зернину, в цей маленький тугий злиточок матерії стільки вкладено життєвої мудрості, добра і віри в безсмертя, що його тайна і досі здається нам магічною. Все у нас від нього, від хліба. А в тім, і ми самі, кожен з нас — дитина своїх батьків, свого народу й хліба.
З давніх часів батьки привчали дітей своїх берегти хліб. Ще з молоком матері засвоювались правила бережливого ставлення до святая святих. Хліб був мірилом життя, визначальником людських статків, повсякденної культури.
Людей, які прийшли з чистим серцем, доброю місією чи хорошою новиною, на нашій землі завжди зустрічали хлібом сіллю. Короваєм благословляли молодят, без хлібини не можна було зайти в новий дім, народжувалася дитина — теж ішли з хлібом…
Віддаймо ж пошану тим, хто зростив його, рукам, котрі подарували духмяні, схожі на сонце, паляниці. Знімімо перед ним капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на нашому столі, щоб не черствів, бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб — черствіють душі.

«Хліб наш насущний»

Хліб за всіх часів і в усіх народів вважався найбільшою святістю. Про нього писали поети і мислителі, він прославлявся в піснях і думах. Коли його не ставало, приходило лихо. Недаремно людина, творячи щоденну молитву, просить Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».
Ота святість, пошана до хліба передавалася з покоління в покоління дітям, внукам.

Не кидайсь хлібом! Він святий!
В суворості ласкавій,
Бувало, каже дід старий
Малечі кучерявій.