Запишіть речення, що потребує редагування, перед тим виправивши його
А Сніжинки з інеєм ще більше закрутилися, стовпом здіймаючись угору.
Б Сидячи на березі річки, милуюся її повільною течією.
В Хтось кидає жарт, розсмішивши всіх навколо.
Г Прочитавши цікаву книжку, хочеться поділитися враженнями з іншими.
Д За таких обставин не будемо сидіти склавши руки.

У кожної нації, у кожного народу який населяє нашу землю є своя культурна спадщина. Саме завдяки цьому жодна нація у всьому світі не схожа на іншу. Але для того, щоб мати своє обличчя, зберегти національну гідність, необхідно пам’ятати власну історію, зберегти ті пам’ятки культури, архітектури, мистецтва, що нагадують про неї. Адже наші пращури творили історію нашої країни, народу саме такою, якою вона є. І наш святий обов’язок – зберегти і шанувати пам’ять про них, яка увічнена в літературних творах, музичних композиціях, живопису, архітектурних пам’ятках. Гірко усвідомлювати, що багато таких архітектурних пам’яток сьогодні потребують реставрації, на яку зараз немає або часу, або грошей. Але духовне відродження не може чекати, доки з’являться в нас гроші або час, бо одним із важливих чинників, що впливають на свідомість молоді, є саме вони, ті напівзабуті пам’ятки, збудовані колись нашими предками. Сьогодні коли йдеться про відродження української національної культури, все частіше повстають питання: хто ми? Звідки? Які ми? Кожна людина в цей світ народжується для того, щоб творити добро, щоб залишити після себе слід на землі, добрі спогади, щоб оберігати матеріальні і духовні цінності. Вона повинна зрозуміти, що на ній лежить велика відповідальність: і збереження культурної спадщини предків, і доля всієї землі. Тому кожному слід замислитися, який же шлях розвитку нашої цивілізації до розв’язати пекучі проблеми сучасності? Кожен громадянин нашої країни має відчувати свій духовний зв’язок з історією країни, з її традиціями. Якби не київські князі Аскольд і Дір, останні в слов’янській династії князів, початок якій поклав Кий, не було б і нашого національного коріння. Якби не з’явилися козаки, не існувала б наша нація. А хіба можна уявити нашу культуру без Т.Г.Шевченка, І.Я Франка, Лесі Українки та інших письменників? Основи духовності закладаються ще в дитинстві. І якщо не буде приділятися достатньої уваги підростаючому поколінню, то результатів чекати можна лише негативних. Кожна нація з турботою думає про день прийдешній, коли нові покоління житимуть на її землі, тому й дбає про історичну спадщину. Це той Пантеон Безсмерття, що створювався віками тяжкою працею і закріплювався кров’ю, бо кров синів України не змивається, не щезає безслідно. Згадаймо, наприклад, святе для кожного українця місце – Аскольдову могилу, що стала останнім місцем спочинку для тридцяти сміливих юнаків, студентів і гімназистів, що добровільно стали на захист волі України і взимку 1918 року полягли в боях під Крутами., бо Понад усе вони любили Свій коханий край… Їхня любов до рідної землі заслуговує на глибоку пошану, а те, що Аскольдова могила була зруйнована, не робить честі нашій нації. У пам’яті людській не згаснуть традиції і звичаї, які дарували людям віру в добро. Мрію, щасливе життя, які сприяли вихованню національної гідності й самосвідомості. Виховуючи людину на народних звичаях і традиціях, ми дбаємо про її духовність, розвиваємо в ній почуття добра, справедливості. Отже, ми повинні вивчати і відроджувати все краще, передане нам у спадок попередніми поколіннями, бо це життєдайне коріння, що живить духовність, моральність, естетику. Саме для того, щоб нам не було соромно йти в майбутнє, спілкуватися з іншими націями, маємо відновити наші Пантеони. Адже без них ми не можемо вважатися повноцінною нацією. Необхідно пам’ятати, що народ, який не знає своєї історії, приречений повторювати трагічні помилки минулого знову і знову.

Людина виростає досить швидко. Спочатку це немовля, яке смокче соску і знає про світ лише те, що в ньому є матуся. Потім це дитина, яка весь час проводить разом зі своїми яскравими іграшками. Далі це школяр, який вив­чає навколишній світ по підручниках, сидячи за партою. І настає час, коли хлопець чи дівчина входять до пори юнацтва. Це переломний момент.Кажуть, самовихованням треба займатися змалечку. Проте, як ним займатися, коли вранці уроки, а ввечері футбол і телевізор? Дійсно, коли людина вперше замис­люється про самовиховання, як правило, час уже втраче­но. Я вважаю, що самовиховання спочатку повинне на­правлятися батьками, а потім уже ставати власною роботою людини над собою. Батьки в цей час мають бути дуже дбайливими і ні в якому разі не давити на дитину.Самовиховання спрямоване на створення людиною са­мої себе. Це труд, який нагадує роботу скульптора: щось треба відсікти, щоб решта виробу виглядала, як потрібно. Не можна сказати, що творення власної особистості про­ходить безболісно, навпаки — немало сліз доведеться нишком пролити й немалу правду сказати самому собі, поки вийде щось із цього труда. Та сліз годі жаліти: головне, щоб з-під шкаралупи егоїзму, обмеженості, злості вийшла на світ справжня людська особистість. Адже треба спершу витренувати свою душу, аби вона здатна була відгукнутись на все людяне, святе і чисте, що існує навколо нас.Творення самого себе нагадує піднімання сходами або ж занурення у глибини: воно відбувається поступово, крок за кроком. І на кожному кроці треба чекати несподіванок, і не найгірша з них, коли обірветься страхуваль­ний трос. Добре, коли в цей час поруч опиниться справжній товариш, який зможе подати руку, підтримати словом і ділом. Пам’ятати тут треба ще одне: мета, до якої має привести самовиховання, повинна бути чітко визначеною. В іншому разі найважчий труд людського життя виявиться марним.За найважчий труд має бути велика нагорода. Я вва­жаю, що найдорогоціннішою винагородою за працю над собою буде правильне розуміння свого місця в житті. І тоді прийде й успіх у роботі, і щасливе сімейне життя, і цікаве дозвілля. Будуть друзі, на яких можна покластися в усьому, навіть у найскладнішому. А людина, яка досягне цього, зможе з упевненістю сказати про себе: “Я виховав себе сам”.