Запишіть подані слова разом, окремо або через дефіс.
Коли(б)то, будь(що), казна(з)яким, (будь)коли, аби(що), так(то), (що)правда, (де)хто, (що)ночі, тільки(що), (як)найсерйозніше, тому(то), наче(б)то, куди(небудь), все(ж)таки, де(в)кого, (що)хвилини, (таки)знайшов, (аби)куди, (все)таки, дарма(що), (таки)вивчив, (що)до, (будь)як, поки(що), де(в)чому, як(небудь), коли(сь), казна(як), як(найкраще), (де)далі, аби(то), (ані)скільки, (як)таки, де(на)чому, написав(би), немов (би), як(небудь), економимо (чи)мало, спотикається (що)разу, казна(що), надумав(таки), електроніка (ж), майнув тільки(що), та(ж)так, (екс) чемпіон, роздивився(таки), а все(ж)таки, експериментуючи з чим(сь), отакий(то), робить (аби)як, ні(до)кого, іди(ж)бо, пішов (аби) куди, (будь)куди, чого(б)небудь, (ні)скільки, тільки(но), ось(так), шурхотить начеб(то), ото(ж), все (таки), отак(от), гойдають(ся).
Пишається весною рясним білим цвітом, а літом смачними червоними ягодами кожне українське подвір’я, адже «садок вишневий коло хати» (Т.Шевченко) і цвіте там «мамина вишня в саду» (Д.Луценко).
Люблять і шанують у нас вишню, як матір (за М.Крищуком):
Жила колись на Україні одна родина. Чоловік козакував при потребі, а відтак сіяв на зимівнику хліб. Жінка була йому до доглядала за дітьми, бо було за ким. Дав їм Бог п’ятеро синів і одну дочку. Зіп’ялися на ноги господарі, добралися до якогось там достатку. Милувалися у вільну хвилину обоє своєю донечкою-писанкою і синами-соколами. Обминало їх обійстя нещастя, бо хатина ховалася у глибокому байраку та й гострі шаблі й стріли батька та його синів завжди були на сторожі. Та людське щастя у руках Божих…
Настали на Україні важкі часи і вороги віднайшли той щасливий зимівник та й взялися до грабунку. Стали проти ворогів батько з синами, але сила солому ломить: сміливих козаків постріляли і порізали. Кинулися кати до хати та на їхній дорозі стала мати із самострілом. Поклала кулею зайд, а сама впала на порозі рідної хати. Тіла козачі вороги потягли із собою кудись, а маму донечка поховала у саду.
І сталося диво... Виросло на тому місці деревце, яке навесні зацвіло пишним білим цвітом, а літом налилося червоними ягодами, схожими на краплини крові. Милувалася дівчина-сиротина цвітом деревця, а як спробувала смачних ягід, то враз заснула. І сниться їй те деревце , що з нього вийшла постать матері, стала біля неї і каже:
– Видиш ня (бачиш мене, авт.), донечко? – шепотіли люблячі уста. – Виш ня, доню?
З того часу те деревце називають Вишнею. А що великою є душа кожної матері, то краплини-ягоди в неї великі та соковиті.
невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських
серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру
власного народу. Дійсно, не було жодного видатного
письменника, який би не висловив любові до рідної
мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було
жодного поета, який би не покладав на рідну мову
найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець
бачив долю свого народу в майбутньому невідривною
від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого
існування чує рідну мову від матері, а потім,
підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це,
звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої
давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на
матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка
нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в
себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова
нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком,
калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких
часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно
зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи,
друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й
підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був
тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати
українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У
1863 році один із петербурзьких циркулярів
переконував, що "малоросійського язика" взагалі не
існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова.
Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке
Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття
гуманізму, весни народів, виявилося для українців
лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на
сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса
Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі
прояви його духу. До розряду заборонених потрапили
твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-
Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське
слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над
страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою
мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки
відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць,
любов до знань, справедливість, інтелі