Я абсолютный ноль в украинсном языке (даже не знаю что такое имменик прикметник и.т.д) (9 класс) можете подсказать книги, приложения, курсы, которые с украинским

1) Мы (подлежащее) все(подлежащее) из (предлог) хлеба(дополнение) вырастали(сказуемое), сын(дополнение), по(предлог) труду(дополнение), то есть чуда(дополнение) из чудес(обстоятельство) ...

( Повествовательное, невосклицательное, простое, распространенное, с однородными членами )

2) Зато(обстоятельство) какая(прилагательное) радость(подлежащее) была(сказуемое), когда(обстоятельство), сделав(сказуемое) три(частица) круга(дополнение) над домом(обстоятельство), аист(дополнение) которую(определение) спускался (сказуемое) на сарай (обстоятельство) и, гордо (причастие) откинув (глагол) на спину (обстоятельство) длинную (определение) шею ( дополнение), весело (обстоятельство) клокотал(сказуемое), оповещая (сказуемое) о своем ( определение) счастливом (определение) возвращении ( дополнение).

( повествовательное, невосклицательное, сложное)

3) А, может(наречие), завтра(обстоятельство) ты(подлежащее) пройдешь(сказуемое) вот(причастие) здесь(обстоятельство), где(обстоятельство) ветер(дополнение) лепестки(дополнение) колышет(сказуемое).

(повествовательное, невосклицательное, простое, с однородными членами)

Объяснение:

На украинский переведи с переводчика.

Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок,

тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом

століть наш народ виробив і опрактикував мудрі

моральні критерії цієї неперервності. Вони

передавалися з покоління в покоління, залишаючи по

собі добру чи оганьблену славу.

Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів

або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків.

Саме це змушувало більшість людей увічнитися в

родоводі. Але траплялися й протилежні випадки —

людський осуд одного з пращурів міг також

причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були

винні, іменне тавро переходило з покоління в

покоління, особливо на тих, хто успадкував риси

такого характеру.

Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на

жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати

поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.

Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була

природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й

традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував

історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».

Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в

спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять

про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї.

Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з

форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія

залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й

зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На

сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви

шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого

самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між

поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин!

Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну

пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?