Визначити відмінок зворотного займенника. Беру ношу по... Гречана каша сама...хвалить. Володіти... Узяти...в руки. Живуть між..., як кіт із собакою. Ціну... знати
З настанням осінніх холодів у звірів змінюється шерсть, вона стає густішою й теплішою. Готуючись до зими, звірі міняють своє літнє хутро на зимове густіше й пухнастіше. Ласка, горностай, заєць-біляк «переодягаються» в білу шубу, в ній вони майже непомітні на білому снігу. Міняє і білочка руду шубу на сіру — теплішу, пухнастішу, м’якшу. Багато звірів упадають у сплячку. Це бурий ведмідь, борсук, їжак, ховрашок, хом’як. Перед тим як залягти в барліг, ведмідь посилено харчується, об’їдається ягодами, обсмоктує волоті вівса. І при цьому жиріє. Борсук не тільки від’їдається жолудями, а й робить запаси. У його нірках можна знайти сушених жаб, жуків і навіть гриби. А нірку, де він спить, борсук утеплює листям, старанно вичищає. Це дуже охайний звір. Їжак запасів на зиму не робить. Тваринка взимку спить, і їжа їй не потрібна. А у ведмідя і борсука сон чутливий, вони можуть прокидатися. Під час зимової сплячки серце цих тварин б’ється повільно і мляво, дихання ледь помітне, температура тіла знижується. Організм живиться за рахунок жиру, який накопичився восени. Деякі звірі роблять запаси корму. Під вітроломом, серед каміння і в розколинах ховають частину здобичі хижаки. Багато мишовидних гризунів можна знайти у сховищах горностая, ласки. Лісовий тхір запасає часом жаб. Норка може наскладати в пустотах під кригою при берегах водойм до двадцяти кілограмів риби. Бобри роблять під водою запаси гілок. Білка збирає горіхи, жолуді, сушить гриби. У норах мишей находили до восьми кілограмів насіння, а одного разу — навіть 47 кілограмів. Вовк, лисиця, заєць, лось ведуть активний б життя. Заєць їсть узимку кору дерев. Вовк узимку майже завжди голодний, тому він пробігає десятки кілометрів, перш ніж йому вдасться кого-небудь уполювати. У зимку він не погидує з’їсти навіть мишу, птаха й мертву тварину, хапає собак, що заґавилися, коло житла людини. Лисиця полює мишей. Опустивши низько голову, вона бігає підтюпцем по снігу, прислухаючись, чи не писне полівка. Зачувши писк, кидається в сніг і хапає здобич. Лисиця ловить куріпок, які ночують під снігом. Часто підкрадається в село за домашньою птицею
Мистецтво виникає серед буденності - цю істину Борис Пастернак запам'ятав ще з дитинства: йому поталанило з'явитися на світ у родині відомого художника та піаністки, тож він мав змогу переконатися, що насправді немає чіткого розподілу між світами звичайного життя та творчості. Мабуть тому проблеми мистецтва і його місця в повсякденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своєрідне філософське тлумачення. Будь-що може підштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навіть глибинні зв'язки між образами та ідеями, між найрізноманітнішими проявами людського існування та художнім всесвітом.
У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнішня випадковість поштовхів до написання віршів. То це краєвид з вікна дачі, де сусідять поле і кладовище, через що виникають думки про недовговічність життя, то свічка, що горить на столі... Змальовуючи суто ліричну ситуацію або навіть природу. Пастернак поступово підводить до думок філософського плану. Надзвичайно точні зорові образи картин, на які поет ніби змушує своїми очами дивитися читачів, часом доповнюються асоціаціями, які вражають несподіваністю. Але буває й навпаки: абстрактна ідея чи поняття раптом пов'язуються з образами вкрай буденними. Напевне, лише Пастернак міг побачити, що «Час подібний до таргана».
Це не лише оригінальність власне стилю, швидше своєрідність світосприйняття самого поета, яка не могла не відбитися у його творах.
Рік згорів на керосині, Мов мушки, що в лампу впали. Он, як зорі сіро-сині, Встав він змоклий, встав осиалий. («По стіні збігали стрілки»).
Рік - проміжок часу, але в такому метафоричному зображенні та ще й у поєднанні з більш ніж побутовим «керосином», він стає складовою частиною тієї ж єдності великого й малого, безкінечного (час, вічність) й швидкоплинного.
Цей лютий! Час для сліз і віршів. Що не стихають не на мить, коли гримить, гуркоче хвища Й весною чорною горить.
У цих рядках знову поєднується зовні майже непоєднуване, суперечливе, протилежне: сльози та гуркотіння (ще й з «горінням» весни) мають зовсім різне емоційне забарвлення, вірші зі сльозами, щоправда, у багатьох поетів легко стають єдиним цілим, але не у Пастернака. Але попри суперечливість, образ лишається цілісним, «несумісність» підсилює виразність думки.
Щось подібне ми можемо зустріти майже у кожному творі Пастернака. Наприклад, у зоряному небі люди завжди вбачали щось величне, вище за земне життя, аж раптом:
Цим зіркам до лиця б реготати. Але всесвіт - містина глуха. («Визначення поезії»).
Отже, те, що інші звеличують, Пастернак повертає «на землю». Та суперечлива єдність усього існуючого має і зворотний бік: звичайне так само легко в його творах набуває всесвітніх, космічних масштабів.
А буревій мете й мете: Кінці, початки замело. Згадаю раптом: сонце є, побачу: світ не той давно.
Звичайний буревій постає метафорою неспокійних часів першої половини XX сторіччя, але залишається й стихійним явищем. Навмисні повтори наголошують на безперервності процесу змін, та його підкреслена постійність перетворює його знову на щось інше, протиставлене та чуже людям, що гають за ним через шибку вікна. І знову, вже в іншому вірші: «Мело, мело на всій землі...», а десь у кімнаті на столі горить свіча, й іде собі за іншими правилами життя ліричних героїв, не менш (а може й більш) багате за внутрішнім змістом і насиченістю. З ненав'язливою легкістю звичайна картина вечора спалахує бурею почуттів, натхнення, навіть екстазом, і ось вже:
Схрестились руки і уста, схрестились долі.
Тут обмежений простір, маленька свічка - і глобальна безмежність особистого всесвіту. Духовна незалежність ліричних героїв дозволяє їм мати цю безмежність у собі.
На свічку дихала імла, Й спокуси сила Хрестоподібно підняла, як ангел, крила.
Буревій за вікном не може загасити цю свічку... У справжньому житті, в природі є все. Поезія Пастернака тим і цікава, що він зміг передати сутність суперечливої єдності, бо всі переходи від буденного до високого, побутового і духовного, узяті разом і окремо створюють цей дивовижний і своєрідно правдивий образ життя.
Багато звірів упадають у сплячку. Це бурий ведмідь, борсук, їжак, ховрашок, хом’як.
Перед тим як залягти в барліг, ведмідь посилено харчується, об’їдається ягодами, обсмоктує волоті вівса. І при цьому жиріє.
Борсук не тільки від’їдається жолудями, а й робить запаси. У його нірках можна знайти сушених жаб, жуків і навіть гриби. А нірку, де він спить, борсук утеплює листям, старанно вичищає. Це дуже охайний звір.
Їжак запасів на зиму не робить. Тваринка взимку спить, і їжа їй не потрібна. А у ведмідя і борсука сон чутливий, вони можуть прокидатися. Під час зимової сплячки серце цих тварин б’ється повільно і мляво, дихання ледь помітне, температура тіла знижується. Організм живиться за рахунок жиру, який накопичився восени.
Деякі звірі роблять запаси корму. Під вітроломом, серед каміння і в розколинах ховають частину здобичі хижаки. Багато мишовидних гризунів можна знайти у сховищах горностая, ласки. Лісовий тхір запасає часом жаб. Норка може наскладати в пустотах під кригою при берегах водойм до двадцяти кілограмів риби. Бобри роблять під водою запаси гілок. Білка збирає горіхи, жолуді, сушить гриби. У норах мишей находили до восьми кілограмів насіння, а одного разу — навіть 47 кілограмів.
Вовк, лисиця, заєць, лось ведуть активний б життя. Заєць їсть узимку кору дерев. Вовк узимку майже завжди голодний, тому він пробігає десятки кілометрів, перш ніж йому вдасться кого-небудь уполювати. У зимку він не погидує з’їсти навіть мишу, птаха й мертву тварину, хапає собак, що заґавилися, коло житла людини. Лисиця полює мишей. Опустивши низько голову, вона бігає підтюпцем по снігу, прислухаючись, чи не писне полівка. Зачувши писк, кидається в сніг і хапає здобич. Лисиця ловить куріпок, які ночують під снігом. Часто підкрадається в село за домашньою птицею
У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнішня випадковість поштовхів до написання віршів. То це краєвид з вікна дачі, де сусідять поле і кладовище, через що виникають думки про недовговічність життя, то свічка, що горить на столі... Змальовуючи суто ліричну ситуацію або навіть природу. Пастернак поступово підводить до думок філософського плану. Надзвичайно точні зорові образи картин, на які поет ніби змушує своїми очами дивитися читачів, часом доповнюються асоціаціями, які вражають несподіваністю. Але буває й навпаки: абстрактна ідея чи поняття раптом пов'язуються з образами вкрай буденними. Напевне, лише Пастернак міг побачити, що «Час подібний до таргана».
Це не лише оригінальність власне стилю, швидше своєрідність світосприйняття самого поета, яка не могла не відбитися у його творах.
Рік згорів на керосині,
Мов мушки, що в лампу впали.
Он, як зорі сіро-сині,
Встав він змоклий, встав осиалий.
(«По стіні збігали стрілки»).
Рік - проміжок часу, але в такому метафоричному зображенні та ще й у поєднанні з більш ніж побутовим «керосином», він стає складовою частиною тієї ж єдності великого й малого, безкінечного (час, вічність) й швидкоплинного.
Цей лютий! Час для сліз і віршів.
Що не стихають не на мить,
коли гримить, гуркоче хвища
Й весною чорною горить.
У цих рядках знову поєднується зовні майже непоєднуване, суперечливе, протилежне: сльози та гуркотіння (ще й з «горінням» весни) мають зовсім різне емоційне забарвлення, вірші зі сльозами, щоправда, у багатьох поетів легко стають єдиним цілим, але не у Пастернака. Але попри суперечливість, образ лишається цілісним, «несумісність» підсилює виразність думки.
Щось подібне ми можемо зустріти майже у кожному творі Пастернака. Наприклад, у зоряному небі люди завжди вбачали щось величне, вище за земне життя, аж раптом:
Цим зіркам до лиця б реготати.
Але всесвіт - містина глуха. («Визначення поезії»).
Отже, те, що інші звеличують, Пастернак повертає «на землю». Та суперечлива єдність усього існуючого має і зворотний бік: звичайне так само легко в його творах набуває всесвітніх, космічних масштабів.
А буревій мете й мете:
Кінці, початки замело.
Згадаю раптом: сонце є, побачу: світ не той давно.
Звичайний буревій постає метафорою неспокійних часів першої половини XX сторіччя, але залишається й стихійним явищем. Навмисні повтори наголошують на безперервності процесу змін, та його підкреслена постійність перетворює його знову на щось інше, протиставлене та чуже людям, що гають за ним через шибку вікна. І знову, вже в іншому вірші: «Мело, мело на всій землі...», а десь у кімнаті на столі горить свіча, й іде собі за іншими правилами життя ліричних героїв, не менш (а може й більш) багате за внутрішнім змістом і насиченістю. З ненав'язливою легкістю звичайна картина вечора спалахує бурею почуттів, натхнення, навіть екстазом, і ось вже:
Схрестились руки і уста, схрестились долі.
Тут обмежений простір, маленька свічка - і глобальна безмежність особистого всесвіту. Духовна незалежність ліричних героїв дозволяє їм мати цю безмежність у собі.
На свічку дихала імла,
Й спокуси сила Хрестоподібно підняла,
як ангел, крила.
Буревій за вікном не може загасити цю свічку... У справжньому житті, в природі є все. Поезія Пастернака тим і цікава, що він зміг передати сутність суперечливої єдності, бо всі переходи від буденного до високого, побутового і духовного, узяті разом і окремо створюють цей дивовижний і своєрідно правдивий образ життя.