Випишіть особові займенники, визначте особу, число та відмінок кожного з них. (у зошиті)
Мене ліси здоров’ям напували, коли бродив у їхній гущині, мені поля задумливо шептали свої ніким не співані пісні. Чужих країв ніколи я не бачив, принад не знаю їхніх і окрас. Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Слів таких і треба небагато, та вони як весняні пісні… За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата.
ось таким є короткий та добрий літній дощ.
осінній дощ тривалий та холодний. струмками тече вода з гілок дерев та дахів осель. темні хмари ще довго виснуть над землею. вітер то здіймається, то вщухає. вздовж доріг та тротуарів зробились тоненькі потічки. перехожі завбачливо узяли парасольки. перестрибують через калюжі. у повітрі неприємна сирість.
осінні дні наповнені дощами.
літній дощ.
ще зовсім недавно на небі сяяло привітне сонечко.
а тепер на зміну теплу прийшов проливний дощ. його великі краплі вистукують дощову мелодію на асфальті. хоч і не всій дітворі це до вподоби, проте він дуже потрібний та корисний для природи. зрошує безмежне поле. напуває рослини такою потрібною водицею. приносить довгождану прохолоду в спекотний день.
після дощу усе починає оживати. гарненькі маленькі квіти піднімають свої голівоньки. здається вони вітаються з сонечком, що вже знову виглядає на блакитному небі.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.