Випішіть спочатку словосполучення , а потім речення . Позначте головне і
залежне слово у словосполученні та граматичну основу в реченні.
Життєрадісна молодь, житлове будівництво, учень перегортає сторінки журналу, рання весна,
надходила осінь, писати листа, велика родина, минають дні, ходити швидко, виступав
хвилюючись, вивчати українську мову, берег річки..
2. Поставте потрібні розділові знаки між групою підмета і групою присудка.
Підкресліть підмети (однією рисочкою) і присудки (двома рисочками).
1. Боротьба за мир найсвятіша справа (О. Гончар). 2. У дитинстві вимовлене слово яснішає через
роки (В. Коротич). 3. Історія це святая святих народу (О. Довженко). 4. Хтось давно ще сказав,
що спів то мова душі, то голос серця (Панас Мирний). 5. Наче кулька в жонглера на вістрі наша
куля земна (І. Муратов). 6. Ввесь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна (М.
Коцюбинський). 7. Кожному мила своя сторона (Народна творчість). 8. Найбільше добро в
кожного народу це його мова (Панас Мирний). 9. Ні, не вагання рівновага стала долею митця (Є.
Плужник). 10. Хай вітер в вічі, умри не стій! (М. Важан) 11. Було колись минулося, не вернеться
знову (Т. Шевченко). 12. Всі оглухли похилились в кайданах (Т. Шевченко). 13. Вулицею
прогупотів роз'їзд зник у степу (А. Головко).
Життя минає дуже швидко. Здавалось, що дитинство ніколи не закінчиться і ми не станемо дорослими... Але спливають дні, місяці, роки, непомітно відлітають у спогади дитячі літа, приходить юність, потім зрілість, а потому - і невблаганна старість.
Цю пору життя порівнюють з осінню і зимою - холодною, суворою, непоступливою, сумною...
Мені чомусь хочеться поговорити саме про старість. Навколо так багато літніх людей. Я бачу їхні очі. На жаль, вони не завжди ясні та веселі, частіше - сумні, сповнені тривоги, а інколи й безнадії. Це вражає, викликає співчуття, наштовхує на роздуми.
Найстрашніша річ - це самотня старість. Людина ніколи не зможе змиритися з нею. Виникає складне протиріччя між молодою душею і фізичною неміччю, що стає причиною глибокої трагедії особистості, особливо якщо поруч немає рідних і близьких людей.
У давні добрі часи люди жили великими сім'ями. Старенькі дідусі й бабусі завжди відчували себе потрібними: з ними радились, до їхніх міркувань прислухались. Старих людей оточувала малеча: онуки, правнуки... В українських родинах існували певні етичні норми в ставленні до літніх людей. Радість спілкування з дітворою допомагала їм легше переживати втому, нездужання. Скільки добрих і цікавих казок переказано бабусями, скільки лагідних колискових проспівано, скільки цікавих книжок прочитано!
Зараз, у наш непростий час, молоді сім'ї прагнуть самостійності, віддаляються від старих за будь-яку ціну, залишають їх наодинці з важкими проблемами, безпорадністю, спогадами...
Мені дуже подобається вірш В. Симоненка "Старість", де поет так схвильовано розповідає про біль старості, страх самоти. Немічний дідусь, вислуховуючи докори сина та невістки, мовчки терпить всі образи, аби тільки залишитися біля дітей, "умерти на землі батьків":
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо, -
Лиш би вмерти на землі батьків.
Звідки береться душевна черствість у ставленні до старих людей? Адже це порушення Божих заповідей, гріх, який карається такою ж самотою в життєву зиму. Над цим слід замислитися, бо життя минає так швидко...