Коза́к-характе́рник, також коза́к-химоро́дник, коза́к-галдо́вник або коза́к-заморо́чник[1] — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І. Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником[2]. Із часом поняття «козак-характерник» надійно увійшло до наукового обігу
Коли на серці важко, коли душу розриває туга або коли мрії від радості, мов шалені коні, летять вперед за далекий горизонт – життя стає дивним віршем. Таким особистим, рідним, своїм. І без сумнівів можна сказати – без поезії не минули дні жодної людини. Хай то будуть вірші зі старих порваних книжок, чи рядки, які доводилося заучувати в школі, чи, може, навіть те, що тихенько зазвучало якось в серці, коли прийшла весна.
Можна безкінечно наводити приклади «надзвичайно важливого і високого місця поезії в житті людини», можна писати довжелезні твори-роздуми про вплив віршів на формування особистості, можна диспутувати з любителями прози, але усі ці речі насправді є занадто мізерними у порівнянні з маленьким теплом у грудях людини, яка тримає в руках збірку улюблених віршів.
Коза́к-характе́рник, також коза́к-химоро́дник, коза́к-галдо́вник або коза́к-заморо́чник[1] — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І. Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником[2]. Із часом поняття «козак-характерник» надійно увійшло до наукового обігу
Коли на серці важко, коли душу розриває туга або коли мрії від радості, мов шалені коні, летять вперед за далекий горизонт – життя стає дивним віршем. Таким особистим, рідним, своїм. І без сумнівів можна сказати – без поезії не минули дні жодної людини. Хай то будуть вірші зі старих порваних книжок, чи рядки, які доводилося заучувати в школі, чи, може, навіть те, що тихенько зазвучало якось в серці, коли прийшла весна.
Можна безкінечно наводити приклади «надзвичайно важливого і високого місця поезії в житті людини», можна писати довжелезні твори-роздуми про вплив віршів на формування особистості, можна диспутувати з любителями прози, але усі ці речі насправді є занадто мізерними у порівнянні з маленьким теплом у грудях людини, яка тримає в руках збірку улюблених віршів.