Діалог на тему: "Природа рідного краю" Головні герої: Віктор, Андрій, Марія Іванівна та діти. - (Марія Іванівна) Ну що дітки, ось ми вже біля лісу... - (Віктор) Той що, мені однаково. Не люблю ліс. - (Андрій) Віктор, не кажи такого. Ліс - це величезна скарбниця нашої країни. - (Марія Іванівна) Правильно Андрійко, адже ліс це надзвичайна краса. А яке тут повітря... - (Віктор) Для мене виїзд на природу - це тяжко, тому що я боюсь кліщів, диких звірів. Доречі я читав, що приблизно рік потому, тут зловили дикого кабана! - (Марія Іванівна) Діти, а вам тут подобається? - (Діти) Так! Дуже... - (Андрій) Марія Іванівна, а тут справді є дикі звірі? Адже це для нас небезпечно! - (Марія Іванівна) Не переживайте, тут все безпечно, тому що диких звірів, вже половили. - (Андрій) Ну що ж пішли, будемо розбивати табір. - (Марія Іванівна) Так йдемо всі обережно. - (Діти) Ми зрозуміли Марія Іванівна. - (Марія Іванівна) Вікторе, що в твоєму розумінні означає ліс? - (Віктор) Ліс - це сукупність певної землі, де ростуть дерева та рослини. - (Марія Іванівна) А якщо більш літературною мовою! - (Віктор) Ліс - це багатство, краса всього світу. - (Андрій) А для мене ліс - це легені нашої планети. - (Марія Іванівна) Добре хлопці, передайте іншим, що ми зробимо невеличкий привал. - (Андрій та Віктор) Ми зрозуміли. Гей там, давайте швидше, всі хочуть трошки відпочити! - (Марія Іванівна) Віктор та Андрій для вас у мене завдання! - (Андрій та Віктор) Яке?! - (Марія Іванівна) Знайти трохи грибів, та маленьких палочок для вогнища. - (Андрій) Ну ми пішли. Ти йдеш Віктор? - (Віктор) Так йду. - (Андрій) А скажи ти мені Віктор, чому ти так не любиш ліс, адже тебе ніхто ще не вкусив і дикого кабана ти не зустрів. - (Віктор) Я навіть сам вже не розумію... - (Андрій) А ось і перший гриб. - (Віктор) Андрій подивись далі, там їх ціла галявина. - (Андрій) Так побігли туди. - (Віктор) Ти збирай гриби, а я поки гілочок на вогнище позбираю. - (Андрій) Добре. - (Віктор) Андрій мені напевно здалося, але щось побачив в кущах. - (Андрій) Так піди подивись що там! - (Віктор) Мені страшно. - (Андрій) Ну добре пішли разом. Через дві хвилини. - (Андрій та Віктор) [сміх] Це смішно, це ж був зайчик, а ми так злякалися. - (Андрій) Нам вже час йти до Марії Іванівни! - (Віктор) Так пішли, тому що вона може нас покарать, адже ми були тут приблизно 3 години. - (Марія Іванівна) І де це ви, так довго були? Я вже почала переживати. - (Андрій) Я ось назбирав грибів. - (Віктор) А я гілочок на вогнище. - (Марія Іванівна) Я вирішила, що табір ми розіб'ємо тут. Вам хоч сподобалось збирати гриби? - (Андрій) Так сподобалось, адже мені допомагав Віктор. - (Віктор) Мені теж сподобалось, тому що я полюбив природу, а тобто її чарівну красу. - (Марія Іванівна) Це добре, що ви так любите природу... Отже: Андрій - 16 реплік, Віктор - 16 реплік, Марія Василівна - 12 реплік, Діти - 2 репліки.
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: Жита з волошками, і луки, і гаї. І всі розкоші весняні, Всю вроду, всю красу безкраю. Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні Її, окрадену, збудили... Вітри і вихори страшні Її в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ? Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.
Головні герої: Віктор, Андрій, Марія Іванівна та діти.
- (Марія Іванівна) Ну що дітки, ось ми вже біля лісу...
- (Віктор) Той що, мені однаково. Не люблю ліс.
- (Андрій) Віктор, не кажи такого. Ліс - це величезна скарбниця нашої країни.
- (Марія Іванівна) Правильно Андрійко, адже ліс це надзвичайна краса. А яке тут повітря...
- (Віктор) Для мене виїзд на природу - це тяжко, тому що я боюсь кліщів, диких звірів. Доречі я читав, що приблизно рік потому, тут зловили дикого кабана!
- (Марія Іванівна) Діти, а вам тут подобається?
- (Діти) Так! Дуже...
- (Андрій) Марія Іванівна, а тут справді є дикі звірі? Адже це для нас небезпечно!
- (Марія Іванівна) Не переживайте, тут все безпечно, тому що диких звірів, вже половили.
- (Андрій) Ну що ж пішли, будемо розбивати табір.
- (Марія Іванівна) Так йдемо всі обережно.
- (Діти) Ми зрозуміли Марія Іванівна.
- (Марія Іванівна) Вікторе, що в твоєму розумінні означає ліс?
- (Віктор) Ліс - це сукупність певної землі, де ростуть дерева та рослини.
- (Марія Іванівна) А якщо більш літературною мовою!
- (Віктор) Ліс - це багатство, краса всього світу.
- (Андрій) А для мене ліс - це легені нашої планети.
- (Марія Іванівна) Добре хлопці, передайте іншим, що ми зробимо невеличкий привал.
- (Андрій та Віктор) Ми зрозуміли. Гей там, давайте швидше, всі хочуть трошки відпочити!
- (Марія Іванівна) Віктор та Андрій для вас у мене завдання!
- (Андрій та Віктор) Яке?!
- (Марія Іванівна) Знайти трохи грибів, та маленьких палочок для вогнища.
- (Андрій) Ну ми пішли. Ти йдеш Віктор?
- (Віктор) Так йду.
- (Андрій) А скажи ти мені Віктор, чому ти так не любиш ліс, адже тебе ніхто ще не вкусив і дикого кабана ти не зустрів.
- (Віктор) Я навіть сам вже не розумію...
- (Андрій) А ось і перший гриб.
- (Віктор) Андрій подивись далі, там їх ціла галявина.
- (Андрій) Так побігли туди.
- (Віктор) Ти збирай гриби, а я поки гілочок на вогнище позбираю.
- (Андрій) Добре.
- (Віктор) Андрій мені напевно здалося, але щось побачив в кущах.
- (Андрій) Так піди подивись що там!
- (Віктор) Мені страшно.
- (Андрій) Ну добре пішли разом.
Через дві хвилини.
- (Андрій та Віктор) [сміх] Це смішно, це ж був зайчик, а ми так злякалися.
- (Андрій) Нам вже час йти до Марії Іванівни!
- (Віктор) Так пішли, тому що вона може нас покарать, адже ми були тут приблизно 3 години.
- (Марія Іванівна) І де це ви, так довго були? Я вже почала переживати.
- (Андрій) Я ось назбирав грибів.
- (Віктор) А я гілочок на вогнище.
- (Марія Іванівна) Я вирішила, що табір ми розіб'ємо тут. Вам хоч сподобалось збирати гриби?
- (Андрій) Так сподобалось, адже мені допомагав Віктор.
- (Віктор) Мені теж сподобалось, тому що я полюбив природу, а тобто її чарівну красу.
- (Марія Іванівна) Це добре, що ви так любите природу...
Отже: Андрій - 16 реплік, Віктор - 16 реплік, Марія Василівна - 12 реплік, Діти - 2 репліки.
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: Жита з волошками, і луки, і гаї. І всі розкоші весняні, Всю вроду, всю красу безкраю. Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні Її, окрадену, збудили... Вітри і вихори страшні Її в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ? Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.